Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Врешті небезпечні болотяні твані минулися, сельва якось раптово перейшла в гарний дубовий — чи схожий на дубовий — ліс, стало більше сонця, пішли гарні шовковисті трави, легше дихалося. Сама собою прискорилася хода, навіть віслюки затрюхикали бадьоріше, мовби почули близький відпочинок.

Та що це? Просто перед мандрівниками починає проступати серед зеленого царства щось рожеве, білостінне, якісь мовби колони в класичному стилі, ось уже видно високі венеціанські вікна, щось схоже на старовинне барокко, щось дуже близьке до італійських чи французьких будов періоду ренесансу.

Індіяни стали перешіптуватися між собою. Їх злякала поява цього лісового палацу, вони не звикли до пишноти, до високих споруд, чи, може, їм було щось відоме про цей класичний дім. Одначе рухалися далі. Стежка була вузенька, майже неходжена, і одразу стало дивно: чому тут такі безлюдні доріжки? Чи живе тут взагалі хто-небудь? Ану, вперед, до колонади, онде вже дубові, прекрасного фасону двері, он уже наче завішені портьєрами балкони, і там щось сяє, там мовби чується музика.

Олеся першого понесло вперед, через газони, через широкі, всипані жорствою алеї, до тих дверей, до тих балконів. За ним прискорили ходу й інші. Що ж це таке? Картина була дивовижна, просто казкова. Серед лісової пущі височіє отакенний палац! І за ним ціла вулиця домів у два, в три, в чотири поверхи, теж білі чи рожеві і теж з високими вікнами, з пишними балконами.

Але от диво — жодної душі навколо! Повне безлюддя, пустка, наче мор якийсь пройшов цими вулицями, попід цими стінами. Професор затримав Тумаяуа, запитав його:

— Хто там живе?

— Естрангейро, — кинув зверхньо і ніби трохи насмішкувато індіянин. — Колись жили.

— Чому — колись?

— Бо вже тут ніхто не мешкає. Сто років тому на це містечко вчинили напад комахи, якісь дивні і страшні москіти, з ними боротися було просто неспромога, вони пожирали всі їстівні запаси, вони забиралися в постелі і смертельно жалили людей. І тоді всі багаті естрангейро покинули свої оселі.

У Самсонова були відомості точніші, хоч, може, й не стосовно цього палацу. Став оповідати друзям, що колись — він десь читав у географічних атласах — тут, як і в джунглях Бразілії біля Амазонки, в часи каучукового буму стали виростати небаченої краси й ошатності міста, стали заселятися заможні люди із своїми слугами, робітниками, охоронцями, поліцією, тут утворювалися досить значні культурні центри, прокладалися дороги. Каучукові плантації, багатющі зарослі гевеї давали мільйонні зиски, можна було будуватися і розкошувати. Але з часом такі тропічні міста почали безлюдніти і вмирати. Там кінчалися запаси гевеї, там з’являлися тропічні комахи, там починала свою руйнівну дію лісова атмосфера, дощі, шалені бурі.

— Мабуть, і тут якийсь катаклізм змусив мешканців покинути ці чудові оселі, - зробив висновок молодий географ. — Ви погляньте, яка краса! Скільки тут вкладено сил, грошей, надій. І все нанівець.

Природа давно замінила мешканців, зелені лапища сельви тягнулися до балконів, влазили у відкриті вікна, обплітали колони. Сельва царювала над усім. Буйно, владно, розгонисто.

— Шановний професоре, — звернувся з комічною серйозністю до батька Олесь, — ви дозволите мені першому переступити поріг цього дивовижного будинку?

Батько не дозволив. Хтозна, що там усередині, які хижаки могли вмостити собі гніздище, які там отруйні змії закублилися. Давайте краще гуртом. І так гуртом посунули до парадного входу, на широкі сходи перед домом, мармурові, білосніжні, наче тільки-но вимиті служницею. Ось і двері, старезні і чомусь зовсім вцілілі, чи їх час не точить, століття не беруть? Все, правда, в ліанових заростях, в лапатому листі, наче вхід до казкового гроту.

Професорова рука потянулася до мідної ручки (теж цілком збереглася, тільки трішки позеленіла від окислення), двері важко, зі скрипом відчиняються, прохолодна порожнеча високого холу вітає прибульців, в очі їм б’є золота оздоба стель, кришталь люстр, чудернацьке оздоблення стін. На стінах величезні, старовинного малювання картини в вензлюватих рамах із якогось багатого, сяючого металу, картини древніх тем, древньої символіки, якісь німфи, оракули, грецькі піфії.

— Як це все могло зберегтися? — дивується професор і мимоволі хоче пересвідчитися в реальності побаченого, навіть помацав рукою одну з важких рам. — Справді, чиста позолота. Неймовірно! За стільки часу — і ніким не пограбоване, не викрадене, не винесене таємно геть. Як ви це поясните, друзі? — звертається професор до своїх попутників.

Пояснити важко, просто неможливо. Ось вони піднімаються сходами вгору, під їхніми ногами червоно яріють багаті товсті килими, на стінах їх супроводжують дорогоцінні бронзові підсвічники. Олесь, уже не маючи сил втриматися, злітає на другий поверх і з завмерлим серцем біжить у кінець коридора. Відчиняє одні двері, другі, треті. За ним поспішають батько, Самсонов, Бунч, теж зазирають: диво! В покоях з високими стелями — розкішні меблі, прикраси, гардини, канделябри, мов тільки вчора звідси вибралися шановні хазяї палацу.

— Сто років минуло, а хоч сьогодні запрошуй гостей, — промовляє в задумі Самсонов. — Тут щось непросто. Щось не так. Гляньте, навіть витерта пилюка, жодної порошинки, все надраєне, все сяє.

Ходили по палацу вже трохи стурбовані. Якась ця загадковість була ворожою, чимось погрожувала. Здавалося, хтось наче виставив ці сяючі речі, цей сліпучий блиск, і заховався, затаївся, підглядає за ними.

В одному з коридорів Крутоярові справді привиділась іїюдська тінь, хтось змигнув удалині і зник за рогом. І далі те почуття непевності не полишало його. Повірити в домовиків він не міг, в злого чи доброго духа лісів і пущ тим більше, наслухалися всяких задивних легенд, казок, міфів, і ще тут — ну, це чортівня! Професор прискорив крок і стурбовано зиркнув на своїх: чи всі з ним? Олесь, Бунч, Самсонов… Поспішають, з якимись озирками квапляться до широких мармурових сходів, щось і вони наче відчули негаразд. Духи не духи, а вибратися звідси мерщій, мабуть, таки на часі.

До того ж і індіян чомусь не було. Не наважилися входити до палацу. Де вони? Чекають онде