Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

як і скрізь, виднілися готелі для туристів, будиночки з бензиновими колонками для обслужування автомобілів, вигадливими кіосками з прохолодними напоями, то у вигляді величезного капелюха-котелка, — своєрідна реклама фірми капелюхів, — то у вигляді буддійської статуї, то в стилі китайської альтанки. І скрізь настирливі реклами: на стінах будинків, на огорожах, на придорожніх деревах, навіть на скелях. Ці реклами про зубну пасту, підтяжки, бритви, патентовані ліки спотворювали найкрасивіші в світі види. Але далі від проїжджої дороги виднілися ще не займані місця.

Престо помітив вдалині самітний будиночок, скромну хатку на схилі гори. До неї вела вузька, поросла травою доріжка, якою ледве міг проїхати автомобіль. Напевно; житло сторожа. Оце те, що треба. Престо звелів шоферові проїхати до будинку. Шофер неохоче скорився: «машину поламаєш».

Але піднялися на гору благополучно. Тільки в одному місці гейзер, що бив біля самої доріжки, оббризкав машину і сідоків жовтими гарячими грязьовими краплями.

Був вечір. Сонце вже спускалося за вершину гори. Ізумрудне озеро, набувши відтінків заходу, грало барвами перламутру. Престо навіть зітхнув мимоволі: така краса! Чи не відвертатиме вона від роздумів? Нічого, до краси звикають, як і до всього.

Престо пощастило. Хазяїн будинку сидів на обрубку дерева і курив коротеньку люльку. На ньому була картата, з відкритим коміром сорочка, заправлена в шкіряні штани, на ногах — високі чоботи. Так зручніше ходити по колючих заростях. Він сидів без капелюха. Голова з сивиною. Довге, трохи стомлене обличчя, вуса, борода. Він спокійно дивився на автомобіль, що під’їжджав до будинку.

Престо привітав хазяїна і вийшов з машини. Він хотів би найняти одну—дві кімнати. В готелях надто шумно, а йому необхідно відпочити і трохи попрацювати над своєю книгою. Він журналіст і трохи письменник. Сміт, Адам Сміт…

Старик допитливо дивився на Престо. Багато туристів хотіли влаштуватися якнайдешевше і зверталися до паркових сторожів з метою поселитись у них. Кожен такий турист вигадував різні причини, чого йому в готелі «незручно».

Адміністрація парку несхвально ставилася до того, що туристи зупинялись у сторожів. Від цього терпіли інтереси власників готелів. Тому службовці парку, хоч як хотілося їм заробити, тільки в рідких випадках приймали пожильців-туристів, видаючи їх за своїх родичів або друзів.

Престо помітив, що старик вагається, і поспішив сказати:

— Я плататиму вам стільки ж, скільки візьмуть з мене в готелі… навіть більше,

— Але у мене ви не матимете таких вигід, — заперечив старик, видимо здаючись.

— Я невибагливий. Стіл, стілець, ліжко, простий обід— більш нічого мені не треба, — сказав Престо. — Мені потрібна тільки тиша, а тут, здається, тихо.

— Так, якщо не брати до уваги шуму гейзерів. Але до нього швидко звикаєш і не помічаєш. Ну що ж, подивіться.

Хазяїн провів Престо в будинок. Це була зовсім не така маленька хатина, якою здавалася віддалік. У будинку було три кімнати, — одна з них досить велика, — кухня і навіть ванна. В маленькій кімнаті, яку хазяїн показав тільки побіжно, Престо помітив ліжко з завісою, туалетний столик з дзеркалом і маленькі жіночі туфлі. В кімнаті хазяїна стояло вузьке ліжко, досить великий письмовий стіл, шафа з книгами. На стінах висіли добре зроблені чучела птахів і барометр. Над письмовим столом в овальних рамках — невеликі портрети Дарвіна і Геккеля, які немало здивували Престо.

— Тут у нас щось на зразок вітальні і парадної їдальні, — показав хазяїн на велику кімнату, — але звичайно ми обідаємо в кухні.

— У вас велика сім’я? — з деяким побоюванням запитав Престо.

— Я і племінниця, — відповів хазяїн. — Ось цю кімнату я можу запропонувати вам.

Вікна й двері виходили на квітник, на пагорку росли сосни. Престо сподобалась кімната, і договір уклали, чемодани внесли, шофера відпустили.

— Як тільки Еллен повернеться, вона прибере вашу кімнату. А поки що ходімо в кухню, я приготую чай. Мабуть, з дороги пити хочеться?

— Ви дуже люб’язні, містер…

— Вибачте, я ще не назвав свого імені. Джон Баррі.

За чаєм Баррі розповідав Престо, скільки в парку буйволів, оленів, серн, ведмедів, які живуть птахи. З багатьма мешканцями парку у Баррі була дружба — деякі ведмеді брали навіть хліб з його рук. Потім він почав розповідати про дерева, про незвичайні рослини, і не тільки Ієллоустонського парку. Дещо з його розповідей Престо вже знав із довідників та путівників: про гігантську висоту і товщину секвой, про те, як на одному зрізі з пня секвойї стояло піаніно, сиділи чотири музиканти і ще лишалося місце для шістнадцяти пар танцюючих; як на іншому зрізі поставили будиночок, помістивши в ньому друкарню, де друкувалися «Вісті дерева-гіганта». Як для Паризької виставки в 1900 році американці виготовили з секвойї «найбільшу в світі дошку», і ця дошка так і лишилася в Америці: жоден пароплав не брався перевезти її цілою в Європу.

Всі гіди розповідали такі історії жадібним на «колосальні масштаби» американським туристам. Але ж Баррі був простим сторожем, і його знання, його правильна літературна мова дивували Престо.

— Ви знаєте історію назви секвойї? — запитав усміхаючись Баррі. — Серед індійських вождів був один, якого звали Секвойя. Ви помилитесь, коли подумаєте, що це був дикун з томагавком у руках, мисливець за скальпами. Це була дуже культурна людина, творець індійського письменства. На честь його індійці й назвали дерево секвойєю. Вчені відкрили американські секвойї менш ніж сто років тому і назвали їх «каліфорнійськими соснами», або «мамонтовими деревами». Мамонтовими, можливо, через те, що голі сухі суки старих секвой нагадують бивні мамонта. Ботанік-англієць, що перший вивчив секвойю, захотів увічнити ім’я англійського героя, полководця Веллінгтона, і на честь його назвав дерево «Веллінгтоніа гігантеа». Але американці образилися, запротестували: їх американське дерево назвати іменем англійця, та ще генерала! І американські ботаніки назвали дерево по імені свого національного героя, Вашінгтона: «Вашінгтоніа гігантеа». Проте пізніше з’ясувалося, що обидві назви