Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

На виправдання молодого Гал піна треба сказати, що, хоч у ньому й відтворилося чимало духовних і розумових рис, які родинна традиція приписувала славетному колоніальному барду, та успадкування божественного таланту можна було хіба тільки припускати. Ніколи не помічений у залицянні до музи, цей молодик навіть під страхом смерті не зумів би ані рядка скомпонувати. А однак ніхто не знає, коли спляче обдарування прокинеться й ударить по струнах ліри.

У той час Галпін нічим особливо не захоплювався. Між ним і матір’ю панувала щира приязнь. Потайки леді була палка й віддана шанувальниця видатного Майрона Бейна і з великим тактом (ось таку чесноту повсюдно і слушно цінують у жінках; то тільки закоренілі злосливці вперто вважають її майже тим самим, що й хитрістю) завжди приховувала це від усіх, крім тих, хто поділяв цю слабкість. Спільна таємниця ще тісніше пов’язувала матір і сина. Мама розпестила його ще малим, і він охоче піддавався розпещуванню. Коли Галпін змужнів і досяг до віку, в якому південцеві байдужа доля виборів, його зв’язок з мамою-красунею, яку він змалку звав Кейті, набрав сили й ніжності. Ці дві романтичні натури свідомо нехтували те, що в усіх їхніх життєвих справах переважало статеве начало, і таке ставлення зміцнювало, пом’якшувало й прикрашало стосунки. Син та мама були майже нерозлучні, й незнайомці не раз сприймали їх як коханців.

Зайшовши одного дня до материного будуару, Галпін поцілував її в лоб, погрався трохи неслухняним чорним пасмом, що вибилося із зачіски, й озвався, силкуючись на спокій:

– Ти б не була проти, Кейті, якби я поїхав у справах до Каліфорнії на кілька тижнів?

Навряд чи варто було їй відповідати на це запитання. Щоки, спалахнувши, дали миттєву відповідь. Звичайно, Кейті була проти. Про це промовисто свідчили й сльози, що виступили на великих карих очах.

– Ох, синку, – сказала вона, ніжно дивлячись йому у вічі, – я знала, що так станеться. Та чи не проплакала я нині півночі? Чи не приснився мені за цю другу половину ночі мій дід Бейн? Прийшов до мене уві сні й, ставши біля свого портрета, – гарний і молодий, такий, як його намалювали колись, – вказав мені на твій портрет, що висів на тій самій стіні. Я глянула, а рис обличчя не було видно. Тебе зобразили з клаптем матерії, таким ми покриваємо лиця мерцям. Я розказала свій сон твоєму батькові, й той насміявся з мене. Однак ми з тобою, любий, знаємо, що таке привиджується неспроста. А попід краєм тканини я вгледіла сліди рук на твоїй шиї. Пробач мені, але ми не звикли приховувати такі речі одне від одного. Мабуть, ти поясниш це жахіття інакше, та я вважаю, що тобі не варто їхати до Каліфорнії. А може, візьмеш мене з собою?

Треба визнати, що таке винахідливе тлумачення сну, пов’язане з новиною, яку тільки що дізналася мати, не зовсім сподобалося більш логічному сину. Він вважав, принаймні спочатку, що такий сон може провіщати якщо й лихе, то щось простіше й ближче, ніж поїздка на тихоокеанське узбережжя. Якщо вже й задушать, то хіба що на рідному пустищі, порослому вересом.

– А чи нема там, у Каліфорнії, цілющих джерел? – повела далі місіс Фрейзер, перш ніж Галпін встиг пояснити сон по-своєму. – Чи нема там курортів, де можна було б вилікуватися від ревматизму й невралгії? Ось поглянь, як ціпеніють мені пальці. Дуже боліли, коли я спала.

Вона простягла руки, щоб син подивився. Історик не зможе сказати нам, який діагноз її недуги поставив молодик і вирішив за краще приховати під усмішкою. Змушений був запевнити, що пальці зовсім не заціпеніли й, глянувши на них, не скажеш, що болять.

Після цієї сцени одна з цих дивних осіб, що мали однаково дивні уявлення про обов’язок, поїхала в інтересах свого клієнта до Каліфорнії, а друга залишилася вдома, не розповідаючи чоловікові подробиці всього, що сталося.

Одної темної ночі Галпін Фрейзер ішов набережною в Сан-Франциско. І там його спіткала дуже прикра несподіванка: він став моряком. Галпіна напоїли й найняли матросом на підозрілий корабель, який потім вирушив у далекі краї. На цьому лихо не скінчилося. Корабель викинуло на берег острова в південній частині Тихого океану. Допіру за шість років торговельна шхуна підібрала тих, що вижили в аварії, й доправила їх до Сан-Франциско.

Хоч і бідний, Фрейзер був радий і гордий з того, що пережив ці роки – довгі, немов століття. Не хотів приймати допомоги від чужих людей. Мешкав біля Сент-Гелени, гуртом із своїм приятелем, з яким колись перебув кораблетрощу. Чекав новин і грошових переказів із рідного дому. Ходив на полювання і мріяв.

III

З’ява, що постала перед мрійником у зачарованому лісі, така схожа і така не схожа на рідну матір, була жахливою. Не зворухнула ні приязні, ані любові в серці. Не принесла приємних спогадів про прекрасне минуле. Не викликала ніяких високих почуттів, – усе поглинув безмежний страх. Галпін силкувався втекти, та ноги, немов оливом налиті, прикипіли до землі. Руки безпорадно звисали з плечей. Міг володіти тільки очима, та й тих не смів відірвати від тьмяних очисьок істоти. Знав, що вона не безплотний дух, а найстрашніше, що тільки може бути з-поміж усіх створінь у цьому моторошному лісі, – тіло без душі. У порожньому погляді не було ні милосердя, ні жалю, ані розуму. Нічого такого, до чого можна було б заволати про помилування. «Апеляція не може бути прийнята», – подумав Фрейзер, не знати чого вдавшись до професійного жаргону, і почувся ще гірше. Ніби спробував вогником сигари освітити нутро могили.

Довго, дуже довго – за такий час світ посивів від віку та гріхів, а заклятий ліс, зігравши роль у цій потворній кульмінації жахіть, зник зі своїми зітханнями й зойками із свідомості людини – істота стояла за крок від Галпіна, видивляючись на нього поглядом безтямної злобливої тварини. По тому вона простягла вперед руки й люто, рвучко накинулася на жертву. Цей напад вивільнив Галпінову фізичну силу, але воля й далі була скута. Його розум заціпенів, натомість кремезне тіло й дужі руки-ноги, що жили своїм сліпим, бездумним життям, опиралися мужньо