Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

«Не за свою справу не берись, а за свою не лінуйся»

          Степанія розплющила очі. Забрала долоню з Письмовника, закрила його і тільки тоді видихнула.

-Господарочко, - пролунало тихе у вуха, - ну, як там?

-Добре, здається. Бабусю бачила, Явдошку Іллівну. Лукеріє, а лишилися якісь фотографії? Цікаво було б подивитися.

-Звичайно, є. Дід у скриню прибрав, душу вони йому бродили. У самому низі, під сорочками.

            Стьопка збігала в опочивальню, розворушила скриню і знайшла стопку фотографій у газету замотаних. Старі, з пошарпаними краями, в коричневих плямах, вони зберігали в собі частинку чиєїсь любові і втрати.

            Степанія обережно роздивлялася знімки і сумно посміхалася. З одної світлини на неї дивилася та сама Явдошка Іллівна, тільки років на десять старша. Роздобріла, пишна, але дуже гарна. Її добра, лагідна посмішка була такою самою, як запам'ятала Степанія. Коси, рудими розпущеними хвилями, звисали майже до підлоги. У руках жінка тримала вишивку, наче її відірвали від заняття під час зйомки. Ця фотографія була сама пошарпана і зім'ята, видно, дід часто її розглядав чи навіть носив при собі.

            Там же знайшлося весільне фото, де ще молода та геть худа Явдошка, стояла під руку з вусатим, високим чоловіком, у якому Стьопка ледве впізнала діда. Дід був одягнений у солдатську форму, а бабуся у просту світлу сукню, невизначеного кольору. Але, незважаючи на скромність вбрання, обличчя в обох були настільки щасливі, що в Стьопки в очах запікало.

-Таке ж було кохання, та згинуло, - сумно охнула під вухом охоронниця і Степанія не стрималася. Заревіла, сльози по щоках розмазуючи. Стало шкода діда з бабкою, що кохали один одного стільки років і з волі нещасного випадку, були розлучені…

-Лукеріє, вона с-сказала, всю в-війну його ч-чека-ла...

-Так… - підтвердила Лукерія.

-А у н-неї, що, н-не було в-чудової с-сімки?

-Наречених, чи що? Були! Усі семеро!

-І щ-що, як ба-буся витримала? - схлипувала Стьопка.

-Так, а чого, вона дівчиною була, не те, що... - і прикусила язик.

-Не те, що я? Ти це хотіла сказати? – злетіла жінка. Сльози відразу припинилися.

-Ой-ой-ой, образи! Ти запитала, я давала відповідь! Коли молодка чесна, то їй легше знести повірку.

-Чесна, а я брехуха, по-твоєму? - образилася Степанія, фотографії на місце склала і повернулася до кухні.

-Не ображайся, господине, - більш ніжним голоском защебетала охоронниця, зрозумівши, що ляпнула зайве, - незайманим дівчатам справді, не свербить.

-Блін! Лукеріє, краще вже мовчи!

-Виразка, вона… - подав голос Єгорич, - завжди така.

-Підлабузник! - скрикнула Лукерія.

-Волай-волай, колотуха!

-Королобій!

-…

-Пустобріх!

-…

-Страхолюд!

-Тьху! Вгамуйся, бісна! - розлютився Єгорич і зі стелі пил посипався. Довелося Стьопці втрутитися.

-Гей! – сказала суворо, - мені треба працювати!

-Все-все! – одразу затихли охоронники.

            Зосередилася Свирянка, руки на клавіатуру поклала, заплющила очі. Відгородилися від думок зайвих, представивши знову Зойку. Дівчина воскресла в пам'яті худа, з сумними-сумним очима. Права була бабуся Явдошка, коли казала, що жіночі біди ближчі. Занило серце від переживань, наче від своїх власних, очі сльозами сповнились, ледве стрималась. Тяжко Зойці, вагітна, налякана, без підтримки.

            Роман у пам'яті з'явився серйозний, насуплений. А за ним «намалювався» Грізний. Зараз він був похмуріший, ніж минулого разу, очі мало блискавки не кидали. Зітхнула Стьопка, та робити нічого, доведеться переконувати. Як бабуся радила.

 Голова закружляла, коли спробувала уявити себе на місці Антона, типу вона – це він: його думки, спогади, плани, бажання. Проковтнула в'язку слину від нудоти, що раптово почалася. Зі Стьопкою часто таке від хвилювання траплялося.

Наче дурниця яка, уявити тебе на місці когось, але не той випадок. Страшно стало Степанії, що у голові Грізного побачить якісь страшні таємниці, наприклад, зі злочинною діяльністю пов'язані. Не дарма ж Роман так боявся боса!

            Але вийшло. Хоча і не одразу. Довелося кілька разів перерватися, то води студеної випити, то на ґанку постояти, повітрям подихати. А потім, саме сабою склалося якось.

             Спершу відчула Степанія тривогу сторонню, не свою. У грудях стисло. Спробувала жінка визначити, на що це почуття схоже, від чого воно, чим викликане? І знайшла… Начебто не вистачає в твоїй душі шматка! Хочеться з місця зірватися, бігти, шукати його! Прагнеш, мрієш, бажаєш досягти, віднайти, зробити хоч щось!

Неабиякий мандраж охопив Степанію, вона напружилася. Вихор чужих емоцій мало не хитав. «Зараз! Зателефонувати! Поїхати! Побачити її очі, голос почути…» І образ Стьопки у думках, як вона кудлата, у старому халаті Явдошки уперше до нього вийшла. Ось тут зійшло осяяння, що це Грізний по ній страждає!