Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

502
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шляхом бурхливим" автора Григорій Олександрович Бабенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 142
Перейти на сторінку:
часом гетьманці й запорожці оглядали один одного. Глек пухкав люлькою, пускаючи хмару диму на сотника, що з конем стояв досить близько від його, а сотник крутив вуса і критично поглядав на запорожця.

«Ну, зараз зчепляться!» – подумав Дорош.

Він не помилився.

– Що? – запитав сотник, – поскидали вже своє дрантя, у кармазини вирядилися?

– Вирядилися, та в своє, – спокійно обізвався Глек, – а ти багато обідрав підданих, що такий жупан справив?

– Це вже ви обдираєте татарських чабанів, щоб кармазини справляти, а в нас і без того є.

– Знаю… Мабуть, їдеш за земельку клопотатися до гетьмана? Земельки в тебе обмаль? Треба тобі і гайочок, і млиночок, і ставочок? Нічого. Колись доберемось і до вас: будуть вам і ставки, і млинки.

– Ой, як страшно. Глядіть, коли б до вас, комишників, не добралися! Дуже багато волі забрали!

– Це правда, ми багато волі забрали. Та й іншим даємо. А ви тут ухопилися за земельку, як павуки, та з людей кров смокчете!

– Дивись, який пишний! Кров смокчемо! А ти… – хотів ще щось додати пан сотник, але в цей час шинкарка винесла з корчми дві чарки горілки з закускою і, низько уклонившись, подала сотникові. Сотник узяв одну собі, а другу чарку віддав товстому козакові, розправив вуси і підніс чарку до рота.

– Гляди, не похлинися: це ж не кров, а горілка.

Сотник похлинувся й закашлявсь. Панас зареготав.

– Он, бач! Правду сказав отаман: похлинувся таки пан сотник!

Сотник почервонів і ухопився за шаблю.

– Дуже ти перелякав мене своєю шаблюкою! – засміявся Глек.

– Мовчи, стерво!

– Од падла чую!

Обмінявшись такими ґречностями з запорожцем, сотник кинув якусь дрібну монету шинкарці, повернув коня і поскакав геть, а товстенький козак трохи задержавсь, узяв огірок, закусив і тоді вже поїхав за своїм паном. А Глек довго ще сидів на призьбі, пухкав люлькою й усміхався.

– А чи не пора до пана Храповицького? – сказав Глек, бачачи, що Панас і Дорош куняють носами.

Запорожці зайшли в корчму і полягали на лавах, підклавши під голови сідла. Глек і Панас, ледве тільки лягли, одразу й поснули, а Дорош повертався з боку на бік на лаві і ніяк не міг заснути. Глек і Панас хропли, наче коні, що почули вовка, і цей хропіт не давав спати хлопцеві. Він затуляв вуха пальцями, укривався шапкою, кашляв, щоб збудити Глека, навіть кричав: «Павле, Павле, не хропи!», але нічого не допомагало: запорожці на хвилину замовкали, а потім знову по всій корчмі розлягався їхній могутній хропіт. До того ж з усіх щілин повилазили сила блощиць і обсипали його. Хлопець горів, як у пропасниці. І от скоїлося чудо: те, що не могли зробити ні крики, ні кашель Дороша, зробили блощиці. Глек раптом замовк, завовтузився на лаві; чути було, як він чухав спину або поясницю.

– От бісові блощиці, не дають спати! А Панас хропить, і блощиці його не беруть!

– Ти сам, – обізвався Дорош, – задавав хропака. Я думав – і стеля завалиться!

– А ти спиш?

– За вашим хропотом заснеш. А тут ще блощиці… – буркотливо відповів хлопець.

Раптом хтось стукнув клямкою, двері одчинилися, блимнув світ каганця, і в корчму зайшли шинкар Янкель з каганцем у руках і з ним ще якийсь чоловік. Шинкар постановив каганець на стіл і став терти руки, наче йому було холодно. Чоловік, що зайшов укупі з Янкелем, був високий на зріст, ще вищий од Янкеля, і коли він став поза каганцем, тінь од його постаті вкрила майже всю стінку і зайняла з півстелі. Чоловік був з рушницею за плечима.

Глек підвівся і сів.

– Ти, мабуть, погано годуєш своїх блощиць, шинкарю, що вони в тебе такі люті? – сказав він, чухаючи спину. – Наче кропивою хто висік або піддячий віником підпалив спину.

– А що – бувало? – обізвався чоловік з рушницею.

– Бувало…

– Мені теж це діло трохи знайоме.

– О! – зрадів Глек, – що ж тобі підпалювано – спину чи литки?

– Литки!

– Ти скажи! І товариш знайшовся! Хто ж ти такий?

– Це той чоловік, що проведе вас через кордон, – обізвався Ян-кель.

– А ти ж добре дорогу знаєш? – спитав Глек чоловіка.

– Про це не турбуйся. А ви що ж, у кармазинах і Слобожанщиною їхатимете?

– А що?

– А те, що вашого брата-запорожця не дуже поважають москалі: зразу з цими кармазинами попадеш до воєводи.

Глек ляснув себе по голові.

– А й справді. У кармазинах їхати слободами не можна. Що ж робити? У нас нема іншого вбрання!

– Ну, як панові треба іншого вбрання, – сказав Янкель, – то я можу дати вбрання. Хай пан зоставить у мене своє вбрання, а я йому дам інше.

– Це вже зась! – сказав Глек. – Дурнів нема, щоб віддавати своє вбрання. Ти тягни свій одяг, я заплачу тобі за нього, а своє вбрання ми сховаємо у торбах. Воно нам ще в пригоді стане.

– Ну, я ж так і казав.

Панас, що прокинувся і слухав розмову, зареготав. Янкель вийшов і трохи згодом приніс купу різноманітного вбрання, що його, мабуть, попропивали у нього в корчмі перехожі люди.

– Ану, хлопці, – сказав Глек, – вбирайтеся в оксамити.

Хтозна, на кого стали скидатися запорожці, коли вбралися у той одяг, що приніс Янкель: Глек ледве нап’яв на себе якийсь синій жупан, а в Дорошевім вбранні були такі довгі рукава, що їх треба було закочувати, щоб хоч трохи звільнити руки. Тільки Панасові пощастило з вбранням: свитка сиділа, наче на нього пошита. Навіть у цій старій свитці він виглядав струнким гарним парубком.

Глек розплатився з шинкарем, і козаки вийшли з корчми. Була вже глупа ніч. Знявся вітер і гудів у верхів’ях дерев. Козаки осідлали коней і виїхали на шлях, а попереду на поганенькій конячці їхав чоловік з рушницею. Він звернув із шляху, і подорожні в’їхали в ліс. Дорога була досить широка, отже їхати можна було вільно. Нічого не було видно обабіч дороги крім темних стінок густого лісу, і тільки над головами подорожніх, то ховаючись за гілками, то знову з’являючись, миготіло зірками темне осіннє небо. Було холоднувато, і До-рош почував, як його пробирає вогкість цього темного лісу. Козаки їхали мовчки. Іноді тільки Глек, коли кінь його або кого іншого спотикався в темряві, лаявся і казав:

– Ну, й темно! Як без очей їдеш!

Так минуло години зо дві. Може, й менш пройшло, але Дорошеві здалося,

1 ... 72 73 74 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"