Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Дай мені, Земле, в очі блакиту,

Дай мені мужність несамовиту, Сльози і щастя,— я все приємлю,

Так, як Микула,

Орючи землю!

покоління .

Відгриміло, грозою відблискало, Розлилося в гаряче проміння І над сивими обелісками Молоде піднялось покоління;

Не маленьким, у кучерях, хлопчиком, Без наруги, зітхань і облуди,

Не затемнене чорним окопчиком,

Не пробите свинцями у груди;

Гордовите у мужності, зрештою,

У піснях, у дерзаннях, у місіях,

На залякане вночі арештами,

Не допитуване на комісіях,

Зеленіє, напружено ключиться,

Не чекаючи фальшо-овації,

І як треба помучитись — мучиться, Без печаток і рекомендації;

Покоління із краю отецького, Голосами — як сурми у хмари!

І від тяжкого сну соловецького Не лягають на душу кошмари...

Видно, інші, що повною мірою Брали муки, де серцю згоріти, Умираючи пічкою сірою,

Віддали йому віщі завіти.

І воно із батьками-вожатими, Ненавидячи догми і тризни,

Наче поле зеленеє жатиме,

Доки й серце клекоче Вітчизни.

І воно— на дорогах на трасових, Де шумлять музикальні тополі, Дослухається мислів Тарасових, Виглядає Бетховена в полі!

* *

*

Ого, братки, понаписали книг, •

Пустили їх в незвідані мандрівки, Немов безбатченків, малих дітей, Неначе птиць до вирію безкрилих, Нехай, мовляв, шукають висоти, Вогню людського і людської хати.

Одні із них, як біженці, бредуть, Нудні та сірі, в дощики осінні,

А інші з них, як сироти бездомні, Тиняються під тинню й не знаходять Притулку в серці; інші одягли Рожеві окуляри, і рожевий їм світ ввижається, й сльоза рожева,

І зморшки чола, й руки в мозолі,

Рожевим лаком криті; навіть свині

Кувікають рожево у хліві

Над силосом з троянд, а не з бутвини,

І зварений з півправди сурогат У книгах тих — як патока отруйна.

Лише немногі, з тисячних писань,

Із нервів роджені, у лютій муці, Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,— Пекучі й строгі в мудрості своїй, . Живуть з людьми.

І палітурки в них Потерті й некрасиві, й сторінки Прокіпчені в диму із тютюну,

Немов траншея, де жили солдати.

Прийди ж до мене, щастя, в тихий дім, З’явись, моя скупа і мудра книго...

ІЗ ЗБІРКИ «ДОРОГА ПІД ЯВОРАМИ», 1964 р.

І коли цілували

каміння й сушу,

І коли вривались

у київські брами,

Ти слалась на серце й лягала на душу, Дорого під яворами!

Дорого під яворами!..

ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ДОРОГ И»

* *

*

Пам’ятаєш?

У камені, в колії добрій,

Чи літо на осінь

або дощик:пороща, Простеляла для мене далекий обрій,

Дорого під яворами. Моя найдорожча.

Пам’ятаєш?

Прбйшли ми тисячні і мільйонні По грудях твоїх, під великими небесами,

А я із тобою у ночі безсонні,

Дорого під. яворами.

З тобою так само.

Бачив я в світі

і полюбив їх навіки,

Дороги під евкаліптами,

інші — під пальмами. Дороги з пожарами, сповнені крику,

Покриті тучами та напалмами.

А тобі і любові мало.

ѵ Моя єдина.

Ти для мене — дихання, і шлях, і траншеї,

Ти зліпила мене із вогню України,

Із вечірніх зірниць,

із землі твоєї...

Спіткнусь об важке каміння—

не відчуваю болю, Небо твоє шукаю ранками й вечорами,

Пилом твоїм покритий,

іду по'людському полю,

Дорого під яворами,

Дорого під яворами!

СПОГАД

І

Дерева піднімаються, як мечі,

Дерева хитаються над обелісками,

Із зеленими кронами,

із зеленою кров’ю, і вдень і вночі,

Громом тавровані, зливами,

кутими блисками.

І як легко, як тихо,

поклавши безсмертя під голови, Сплять під ними солдати.

Небо, сиве, як олово,

Простила свої шати,

Трави ходять навколо Біля вічної хати.

І стоокий, сторукий

піднімається реквієм, лущений з грому,

Не ховаючи муки,

Не долаючи втому,

З-під зеленого дерева — мати,

З-під червоного вечора —

мати:

— Сини-соколята,

Верніться додому!

Додому...

А вони лежать на твердій постелі,

Під небесами й деревами,

Шд хмарами й птицями,

І не те щоб сумні,

і не те щоб веселі,

А з такими звичайними,

із такими людськими лицями. Під колосом поля,

.що наливає зернину,

Під асфальтами сизими

і темними, довгими нічками, Буйні руки схрестивши на мить єдину, На єдину годину,

із кулеметними стрічками,

Уже їхні жони

повиходили заміж і постаріли, їхні сини поженились і мають

* дрібненьких діток,

Атестати пожовкли,

двадцять літ не до діла, Військкомати не ставлять на них поміток,

А вони лежать на твердій постелі, Дерева корінням заплелися під боки, У ногах — небеса.

В узголов’ї — скелі,

Зупинились годинники не на дні — а на роки.

Тільки мати,

долаючи смуток і втому, Виходить на вічну дорогу мати:

— Ой сини-соколята,

звідкіль виглядати?

Верніться додому,

Та до рідного дому...

III

Вгору звернуті їхні обличчя, Попід траншеями і накатами, Очі заплющені на многоріччя, Слово заглухло,

не карбоване датами.

А тії очі вдивлялися

в темні бомбовані далі,

А тії очі горіли ж

від гніву, любові й печалі.

Чола повернуті к сонцю вгору,

Скроні покільчились буйним житом,' Вічність поклала думу сувору Усім недомовленим

і недожитим: Стежками несходженими і тропами,

Боєм нескінченим і окопами,

Цвітом нестоптаиим у долині,

Словом обірваним на половині.

Білим листом,

не дописаним вночі,

Краплями крові,

що так і не Ьтерті,

Давні кохання,

жіночі й дівочі,

Тут, наче сироти,

посивілі в безсмерті.

І настроюють хмари велетенські оркестри Сонця теплого,

злив

і розкутого грому,

І земля піднімає руки:

— Чого ж вам принести?

Поверніться додому!

Верніться додому...

*

В житті є сонце і мета,

Живі дерева й сталактити,

І правота й неправота,

Кому як жити і ходити.

Я аж тремчу, коли на клич Ніхто не прийде в самотині, ї не люблю я двох облич,

Коли вони Б одній людині;

Одне тобі, друге — мені,

Під компліментами й листами. Блукають люди кам’яні,

З різноманітними устами;

За стіл сідають при тобі, Байдужі в радості й журбі І патріоти щодо мови, Лякливо-мирні суєслови!

Мені б їх знати наперед, Дрібненькі помисли збагнути, Щоб хліб і воду, сіль і мед Оберігати від отрути!

ПРАВДА

Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті.— Скупі два слова. Нелегкі два слова.

У мудрості свої закони є:

І цвіт, і злет, і несходимі пущі.

Пізнай краплину і течіння зір,

Зерно, і камінь, і могутній всесвіт,

А правда лиш одна — вона колюча,

Гірка й жорстока. І завжди в біді.

Тож