Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Проте хвилювалася Жинь дарма.

Вони пробивалися крізь солдатів, немовби валуни, що котилися пшеничним полем.

У тьмяному світлі полум’я Жамси Суні та Бадзі скидалися на сильний порив, на спалахи бою в ляльковому театрі тіней.

Вони були зовсім не схожі на Алтаня. Алтань бився з відпрацьованою грацією майстра бойових мистецтв. Алтань рухався, немов стрічка диму, немов танцюрист. А Бадзі та Суні були взірцем жорстокості, прикладом чистої непомірної сили. Вони не використовували жодної з економічних форм Сідзіня. Натомість керувалися лише прагненням трощити все в зоні досяжності, що й робили, не стримуючись та відкидаючи людей від берега, тільки-но вони туди піднімалися.

Натренований у Сінеґарді майстер бойових мистецтв вартий чотирьох людей із Міліції. Але Суні та Бадзі були варті щонайменше десятьох кожен.

Бадзі кромсав тіла, немов кухар овочі. Його сміховинні дев’ятизубі граблі, громіздкі для будь-якого іншого солдата, стали машиною смерті. Він захоплював леза мечів між дев’ятьма зубцями, змикаючи докупи три-чотири клинки, а потім виривав їх із рук супротивників.

Його бог не дарував йому здатності до очевидних перетворень, але бився він із шаленістю берсерка, немовби дикий кабан у кровожерливій нестямі.

Суні бився взагалі без зброї. Уже й без того кремезний, він, здавалося, розрісся до розміру справжнісінького велета, витягнувшись угору метрів на три. Здавалося, Суні ніяк не обеззброїть чоловіків зі сталевими клинками, але він просто був таким сильним, що супротивники видавалися дітьми.

Жинь бачила, як Суні схопив двох найближчих до себе солдатів за голови й ударив їх одна об одну. Вони луснули, наче стиглі дині. Бризнули кров та мізки, заливши весь тулуб Суні, але він заледве сповільнився бодай на мить, щоб витерти бризки з обличчя, коли повернувся й ударив кулаком по голові ще одного солдата.

Руки та спина Суні були оброслі хутром, яке тепер виконувало роль природного щита, здатного відбити метал. Солдат ударив Суні списом у спину — вістря просто сковзнуло вбік. Суні повернувся й ледь нахилився, обхопив голову солдата руками й відірвав від тіла з такою легкістю, немовби відкрутив кришку з банки.

Коли він повернувся до драговини, Жинь роздивилася у світлі полум’я його очі. Вони були геть чорні.

Жинь здригнулася. То були очі чудовиська. Хто б не бився на березі, то був не Суні. То була якась давня сутність, люта й весела, шалена від можливості ламати людські тіла, немов іграшки.

— Інший берег! Пливіть до іншого берега!

Гурт солдатів відділився від затиснутого флоту й у пориві відчаю кинувся на берег Алтаня і Жинь.

— Наша черга, мала, — сказав Алтань і вистрибнув з очерету, розкручуючи в руках тризуб.

Жинь скочила на ноги, хитнулася, коли дурман від макових зерен ударив їй у голову, немов кийок. Вона спіткнулася. Жинь знала, що була в небезпечному місці. Якщо не прикличе бога, то стане марною в бою, одурманеною та збитою з пантелику. Але коли вона потяглася всередину себе по вогонь, то не побачила нічого.

Спробувала замовляння давньою мовою спірлійців, якого її навчив Алтань. Слів вона не розуміла, Алтань і сам заледве їх розумів, але це було неважливо. Важливими були ті грубі звуки, повторення наспіву, схожого на спльовування. Мова Спіру була примітивною, гортанною та дикунською. Вона звучала як прокльон. Вона звучала як осуд.

Та все ж це сповільнювало розум, відносило її до центру вихору думок та створювало прямий зв’язок із Пантеоном нагорі.

Але Жинь не відчувала, що провалюється в порожнечу. Вона не чула свисту в вухах. Не мандрувала нагору. Жинь потяглася всередину себе, шукаючи зв’язку з Феніксом і… нічого. Вона нічого не відчула.

Щось просвистіло в повітрі й упало в бруд біля її ніг. Вона важко глянула на цей предмет, немовби крізь густий туман. Нарешті її одурманений розум розпізнав стрілу.

Федерація відстрілювалася.

Вона слабко розуміла, що Бадзі кричить їй щось із того боку каналу. Спробувала не відволікатися і спрямувати розум усередину себе, але в грудях булькотіла паніка. Вона не могла зосередитися. Думала про все водночас: про птахів Цари, про солдатів, які все ближче підходили до берега.

Вона почула нелюдський крик з іншого боку бухти. Суні декілька разів високо скрикнув, немовби розлючена мавпа, він бив себе кулаками в груди й завивав, задерши голову в нічне небо.

Бадзі поруч із ним закинув голову й розреготався, і це теж звучало неприродно. Він був надто радісний, охоплений більшим захватом, аніж будь-хто мав право посеред такої бійні. І Жинь збагнула, що то сміявся не Бадзі, то бог у ньому радів пролитій у його ім’я крові.

Бадзі підняв ногу і штовхнув солдатів просто у воду, поваливши їх, немов кісточки доміно, і кинув борсатися в річці, де вони молотили руками й боролися з трясовиною.

Хто кого контролював: солдат бога, якого прикликав, чи бог тіло солдата?

Жинь не хотіла стати одержимою. Вона хотіла лишитися вільною.

Але в голові виникла суперечність. У мозку за пріоритет боролися три накази: настанова Дзяна очистити розум, наполягання Алтаня заточити свій гнів, як гострий клинок, і її власний страх знову дозволити вогню розірватися всередині неї, бо вона знала, що тільки-но він спалахне, вона вже не зможе його спинити.

Але Жинь не могла просто так стовбичити на полі бою.

«Ну ж бо, ну ж бо…» — Жинь потягнулася по вогонь і зачерпнула порожнечу. Вона застрягла на півдорозі між Пантеоном і матеріальним світом, не здатна повністю осягнути щось одне. Вона втратила рівновагу, була спантеличена, рухала власним тілом немовби дуже звіддаля.

Щось холодне й липке схопило її за литки. Жинь відстрибнула за мить до того, як солдат вибрався з води. Він наповнив повітря важкими видихами, бо ж, мабуть, цілий канал переплив, затримавши подих.

Солдат помітив її, скрикнув і позадкував.

Жинь впало у вічі лише те, наскільки він був юним. Можливо, це навіть його перше бойове завдання. Він навіть не думав витягувати зброю.

Немовби вві сні, Жинь повільно обійшла його. Рука з мечем здавалася їй чужорідною, немовби то чиясь рука опустила клинок, немовби чужа нога вдарила солдата в плече…

Він виявився спритнішим, ніж вона думала, — відскочив і вдарив її в коліно, збиваючи з ніг у багно. Жинь не встигла й відреагувати, як він уже виліз із води й притиснув її до землі обома колінами.

Жинь підняла очі, і їхні погляди перетнулися.

На круглому, немовби дитячому обличчі солдата читався неприхований страх. Він заледве був вищим за неї. Не старший за Жамсу.

Він невміло орудував ножем і перед тим, як занести його, мусив притиснути лезо до живота, щоб узяти його як слід…

Над ключицею солдата показалися три металеві зубці, простромивши місце, де трахея з’єднувалася з легенями. У кутиках його рота забулькотіла кров. Він із плюскотом гепнувся в трясовину.

— Усе гаразд? — запитав Алтань.

Перед ними стражденно борсався й булькотів солдат. Алтань поцілив йому на два дюйми вище серця, відібравши милість миттєвої смерті та прирікши захлинатися у власній крові.

Жинь мовчки кивнула, нишпорячи в багні у пошуках меча.

— Тримайся низько, — сказав він. — І стань позаду.

Він штовхнув її собі за спину з більшою силою, ніж було потрібно. Вона спіткнулась об очерет, а потім підняла очі саме