Читати книгу - "Нічний черговий"

— Nein[16].

— Офіцер поліції Бругельман каже, що не може чекати,— сказав помічник, вибачаючись.

Офіцер поліції Бругельман пройшов повз мене в кімнату.

— Тільки після вас,— помічник злегка вклонився мені.

Я пішов у ванну кімнату, взяв рушник, витер з обличчя мильну піну і надяг халат. Бругельман стояв посеред кімнати, роздивляючись гаманець, защіпку з грошима і годинник, які лежали на письмовому столі; потім втупився у мої дві валізи, поставлені одна на одну на столику біля вікна.

«Діді,— подумав я,— вони дізналися про Діді».

Я не знав, у якому віці в Швейцарії дівчат вважають повнолітніми. Можливо, цей вік змінюється в кожному кантоні, як у багатьох країнах? Ми перебували в Бернському кантоні. Зважаючи на кількість тутешніх шкіл, повноліття в них, мабуть, досягають у двадцять один рік.

— Я вважаю ваш візит вторгненням,— кинув я холодно.— І вимагаю ваших пояснень.

Помічник адміністратора щось швидко заговорив по-німецькому. Поліцейський кивнув. Цей здоровань з гладкою червоною шиєю, що випирала над комірцем, рухався як автомат.

— Офіцер поліції Бругельман,— заторохтів помічник,— уповноважив мене пояснити вам, містере Граймс, що в нашому готелі сталася крадіжка. Вчора вночі. На п'ятому поверсі. Зникло коштовне діамантове кольє.

На п'ятому поверсі був номер Юніс.

А яке це має відношення до мене? — спитав я, з полегкістю. Принаймні Діді тут ні до чого.

— Учора вночі бачили, як ви скрадалися коридором,— сказав помічник.

— Я був у гостях,— пояснив я.— І зовсім не скрадався.

— Я тільки перекладаю, що мені кажуть,— мовив помічник з нещасним виглядом. Його місія йому дуже не подобалась, і мабуть, у цей момент він шкодував, що колись вивчив англійську мову.

Поліцейський щось неголосно сказав.

— Дама, яку ви відвідували,— переклав помічник адміністратора,— сьогодні вранці поїхала. Ви знаєте куди?

— Ні,— відповів я. І майже не збрехав. Я ніколи не питав у Юніс домашньої адреси. Її записка лежала в кишені мого халата. Я сподівався, що вона не вистромиться звідти.

Поліцейський щось буркнув доволі роздратованим тоном.

— Офіцер поліції просить дозволу зробити у вас обшук,— сказав помічник. Здавалося, слова застрягали у нього в горлі.

— А він має ордер на обшук? — запитав я, відчуваючи, що всім своїм єством я все-таки американець, який добре знає свої права.

Вони знов заторохтіли по-німецькому.

— Ні. Поки що,— відповів помічник.— Офіцер поліції Бругельман пояснив: якщо ви наполягаєте на подачі такого документа, він може відвезти вас до поліції, де ви зачекаєте, поки ордер випишуть. Але він попереджає, що це займе багато часу. Можливо, дві доби. І тоді не уникнути публічного скандалу. Адже тут багато іноземних репортерів. Бо в нас відпочивають дуже поважні люди.

— Усе це сказав він? — спитав я.

— Дещо я додав від себе,— зізнався помічник адміністратора.— А тепер вирішуйте самі.

Я подивився на Бругельмана. Той відвів очі вбік. У кімнаті, було дуже тепло, але він навіть не розстебнувся.

— Гаразд,— сказав я. І сів на стілець.— Мені нема чого приховувати. Хай шукає. Але поспішайте. У мене об одинадцятій побачення.

Помічник переклав, і поліцейський на знак згоди кивнув головою. Потім показав мені, щоб я встав.

— Що він хоче? — запитав я.

— Він хоче оглянути стілець.

Я підвівся, дивуючись кмітливості поліцейського. Звичайно, якби кольє було сховане в стільці, я обов'язково сів би на нього. Відійшовши, я став спостерігати, як поліцейський спритно обмацує сидіння. Скінчивши, він чемно показав мені, що я можу сісти.

Потім швидко обшукав усі мої речі. Переглядаючи одяг, він чомусь затримав у руках мої лижні штани, і щось сказав помічникові адміністратора. Той, нервово смикаючи гудзик у себе на піджаку, переклав:

— Офіцер поліції Бругельман хоче знати, чи це ваші єдині лижні штани.

— Так,— відповів я.

— А те ви пуф до цього? — Очевидно, поліцейському набридла метушня з перекладом, і він запропонував свій варіант англійської мови.

— У Санкт-Моріці,— відказав я.— І в Давосі.

— У Санкт-Моріці? Маючи тільки оце? — недовірливо перепитав поліцейський.— А тепер ще й приїхали у Гштад?

— Вони зовсім непогано мені служать,— зауважив я.

— Скільки ви збираєтесь тут пробути, містере Граймс?

— Три тижні. А можливо, й більше.

Поліцейський похмуро повісив штани назад у шафу. Потім повернувся до мене спиною, дістав чорний блокнот у пластмасовій оправі й сів до письмового столу, щоб було зручніше писати.

— Мушу ще потурбувати вас кількома запитаннями,— сказав він.— Ваша адреса в Сполучених Штатах?

Я мало не сказав: «Готель «Святий Августін»,— але, схаменувшись, назвав свою адресу на Вісімдесят першій східній вулиці. Принаймні мене не зможуть звинуватити у брехні, хоча це моє помешкання було таке саме тимчасове, як і всі інші.

— Професія? — Поліцейський писав, низько схилившись над столом.

— Я займаюся приватними капіталовкладеннями.

— Банк?

З виразу його обличчя я зрозумів, що мені доведеться пояснити це детальніше. Провалля ставало дедалі глибшим.

— Швейцарський державний банк. Цюріх.— Подумки я дякував Фабіанові за те, що він поклав наші «гроші для прогулянок» на кожного окремо.

— А в Америці?

— Я забрав усі гроші з Америки, маючи намір переїхати в Європу. Економіка...

— Чи були ви колись раніше під арештом? — урвав мене поліцейський.

— Послухайте, — звернувся я до помічника адміністратора. — Я гість вашого готелю. Вважається, що це один з кращих готелів у Європі. Я не повинен відповідати на запитання, що ображають мою честь.

— Але ж це звичайна поліцейська процедура. — Його гудзик уже ледь тримався на своєму місці. — Це стосується не тільки вас. Інших теж допитуватимуть.

Поліцейський, не підводячи голови від блокнота, й досі щось писав.

— Ви знаєте містера Майлза Фабіана? — спитав я.

— Звичайно. Містер Фабіан — один з наших давніх і почесних клієнтів, — сказав помічник адміністратора.

— От і чудово. Він — мій друг. Чому б вам не подзвонити йому і не розпитати його про мене?

Помічник щось швидко забубонів по-німецькому. Поліцейський ствердно кивнув, але сказав:

— Скажіть, чи були ви колись раніше під арештом?

— О боже! Звичайно, ні.

— Ще одна формальність. — Поліцейський встав. — Мені потрібен ваш паспорт.

— Навіщо він вам?

— Я мушу бути певним, що деякий час ви ще пробудете в Швейцарії, містере Граймс.

— А якщо я його вам не дам?