Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

В ошатній сукні мама стояла за моєю спиною і дивилася на нас великими очима. Я миттєво все зрозуміла — Ігор побачив, як мама виходить із квартири, і вирішили розіграти спектакль. Тому не чинив опір, мовчки зносив побої. О боже… Але ж мама не повірить, що Ігор спровокував Богдана. Не повірить у це.

— Ольго Петрівно, вибачте, що вам довелося це побачити, — прошамкал Ігор закривавленими губами.

- Відпусти його! — тремтячим голосом вигукнула мама. — Коваль, відійди від нього негайно! Я наказую!

Богдан почув її. Повільно відпустив Ігоря і відійшов на крок, все ще тяжко дихаючи від люті. Став так, щоб я залишалася за його спиною.

Я схопила його за руку.

- Що трапилося? Негайно кажіть, що трапилося! - закричала мама. — Інакше я викличу поліцію!

— Я прийшов привітати Ніку в той момент, коли цей безсоромно нишпорив руками по її тілу. Зробив зауваження, а він на мене напав, — хрипко відповів Ігор, витираючи розбиту губу кулаком.

— Коваль, ти знову поводишся, як бандюган! Чому? Ну чому я ще тоді не дала хід справі і захищала тебе перед інспектором? Адже я знала, що ти небезпечний для суспільства елемент.

— Може, захищали для того, щоб і собі не мати проблем? — розсміявся Богдан.

- Мамо! - закричала я. — Ігор бреше! Він провокував Богдана. Казав бридкі речі. Богдан просто не витримав!

— Такого не може бути… Ігор хороший хлопчик. Я добре знаю його сім'ю.

— Мамо, мамо, це правда! Правда! Будь ласка, повір мені! — майже благала я.

Почувши це, Богдан стиснув мої пальці так, що стало боляче. Я відчувала, що він кріпиться щосили, щоб не кинутися на Ігоря.

А той раптом схопився за голову з тихим стогоном.

- Що з тобою?! - Закричала мама. У її голосі була така паніка, ніби він знепритомнів.

— Все гаразд, Ольго Петрівно, — відмахнувся Ігор, так само тримаючись за голову. — Негідник мене головою до підлоги приклав. Знає, як правильно бити. Він же професійний боєць.

- Що?! Що означає "професійний боєць"? Може, в тебе струс? Потрібно швидку викликати!

— Я до травмопункту і сам з'їжджу. Ви краще Ніку захистіть від цього звіра, поки він їй не завдав шкоди.

— Ніко, я нічого не розумію. Про що він говорить?

— Мамо, та він же бреше! Богдан ніколи не ображав мене. Навпаки, захищав, коли Ігор ледь не згвалтував мене.

— Ніко, я розумію, ти захищаєш коханого, — сказав Ігор, дивлячись на маму, — але повір, рано чи пізно ти його чимось розізлиш, і він так само відгамселить тебе. Не зі злості, а у виховних цілях. 

— Дичина якась, — пробурмотіла мама. — Ніко, негайно додому. А тебе я не хочу бачу біля своєї дочки. Кажу це востаннє. Далі з тобою розмовлятиме поліція.

- Мамо! - закричала я так голосно, як могла. - Що ти верзеш?! Ти що, не чула? Я ж сказала, що Ігор хотів мене зґвалтувати! Розумієш?

— Не гнівайтесь на неї, вона вигадує, — м'яко сказав Ігор мамі. — Це Коваль на неї так впливає. У мене є докази щодо його жорстоких захоплень .

— Які докази? Ти про що?

— Відео бою у підпільному клубі. Забавний фільмець, скажу я вам. Там Коваль у всій красі. 

— Ніко, йди додому, — сказала мама. — Будемо вдома з'ясовувати, хто правий, а хто винунуватий. Коваль, зникни з моїх очей!

Іноді буває, що ти терпиш протягом тривалого часу, чіпляючись за надію, що все вирішиться само собою. Кожен день заспокоюєш себе думкою: «Ще трохи, я впораюся». Тримаєшсяся, чекаючи того моменту, коли все нарешті зрушиться з мертвої точки. Я теж сподівалася, що мама нарешті почне ставитися до мене, як до дорослої. Але очікуване визнання так і не прийшло, закралися сумніви, підриваючи віру в людину.

Саме так сталося з моєю мамою. Вона не бачила в мені особистість, не бачила людину. Я була лише річчю, яку можна совати із кутка в куток за своєю примхою, роблячи власне життя зручнишим. Саме тоді я усвідомила важливу річ. Знову мама поставила на перше місце власний спокій, нехтуючи моєю довірою та щастям.

Тоді чому я маю обирати її у відповідь? Усередині щось безповоротно змінилося.

- Я нікуди не піду, - сказала я рівним голосом. — Буду з Богданом!

З цими словами я потягла його до дверей.

- Стій! Стій! - кричала мені вслід мама. — Вероніко, повернися!

— Коваль, я викличу поліцію, якщо ти забереш її! — мамин голос звучав владно і впевнено, ніби вона не вірила, що я не жартую.

— Тільки спробуй, мамо, — обернувшись, сказала я. — Тоді ти взагалі ніколи не побачиш мене.

— Що ти собі дозволяєш, паршивка? Ти хочеш, щоб сестра з племінницею до скону сміялися, що я не змогла виховати достойну дочку?

Я нічого не відповіла. Лише з сумом подивилася на неї, і як була, у легкій сукні і туфлях, вийшла за Богданом на мороз. Він зняв куртку і накинув мені на плечі.

— Можна сьогодні я піду до тебе? — спитала я, ховаючи заплакане обличчя в Богдана на грудях.