Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Натхненним поглядом ловлю я кожну мить!

Здавалося б, що мертвий, сірий камінь

Повинен погляди мої вловить.

Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:

Не видержать мені. Я хистка. Я сама.

Життьове море буйне і жорстоке,

Мов тріску, кидає воно мого човна

У ті місця, де чорно і глибоко...

Де вир його бездонний і зрадливий,

Де камінь гострий буряно повис,

Де крик сирен віщує смерть і зриви

І цілить в серце, мов отруйний спис.

Й не видержать мені... Я хистка і сама...

І кожну ніч, аж поки сонце встане,

Свій повний келих чорного вина,

Я п’ю одна поблідлими устами.

Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: “Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз... у раз... скрипів!”. Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У “Тіволі” голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.

— Що це таке? — сказала Настя. — Це щось безперечно з Шопена. Тільки не знаю, що. Ви не знаєте, Василю?

Василь також не знав. Він мовчить. Всі струни його душі напружені. Він хоче говорити.

— Ви не смієте так думати! — твердо і зненацька проговорив він.

— Як? — запитала вона. — Василю, як?

— А так. Чорно... хіба ви не чуєте? Навкруги буяє життя! — Його голос аж скрегоче. Такий він терпкий і кострубатий. “Я, Настусю, цього не розумію. І не хочу розуміти... Що значить? Коли будемо так дивитись всі... Що тоді вийде? Це, я вам скажу... Це розніженість. Це... стара школа... Розумієте? Вам треба на село або ще краще: вам треба міцно, міцно відчути пазурі життя. Можливо, я кажу трохи патетично, але це, Насте, так. Вірте мені... — і він, задихаючись, замовк. Але зараз таки казав далі:

— Але що це з вами сталось? Раніше того не було... Ба ні, було. Трохи було. Вже в тому вірші, що ви мені колись дали, щось відчувалося. Але ви тоді казали: “Моїм мріям легесенькі крильця дай, щоб здолали піднятись вони у світ безкінечний, в надзоряний край і принесли чарівнії сни”... Я сам був тоді м’який, але все-таки ті ваші “легесенькі крильця” і “чарівнії сни” мене вражали недобре. А це вже зовсім ні до чого. Смерть... зриви... отруйний спис... чорне вино... поблідлі уста... Ні, Настусю. Скиньте ваші серпанки. На вас ніхто не дивиться поблажливо. Я тут міг би щось сказати, але не кажу нічого і дозволю собі заховати мовчанку далі. Що ви тепер читаєте? Прошу вас! Читайте Лондона...

Але він не докінчив своєї промови. Він говорив і дивився перед себе. Вона йшла побіч. Було темно. Але, дійшовши до Лондона, він почув якісь дивні звуки. Поглянув і крізь темноту помітив, що вона тримає біля очей хусточку. Глибоке і поривне хлипання виривалось з її грудей. Він зупинився.

— Настусю! — викрикнув він. Хотів обняти її, але не насмілився. Подумав, що вона ще не дала йому на це права. Зміркував також, що вона подумає, ніби він використав її слабість. А до всього того його стримує те саме почуття, якого має заповно, яке в’яже його по руках і ногах.

— Настусю! Що з вами? Ну що з вами? — Його голос звучав розпачливо, як голос тяжкого змагуна, що тримає в руці крихку річ; вона йому вилітає, а він боїться, що, стиснувши, розчавить.

— Ходім назад, — сказала вона крізь плач. — Я зараз не можу нічого сказати...

Він не був настирливий. Вона не може сказати, але що то є?

— Я не маю сили... Я вам скажу... але іншим разом. Відведіть мене додому. Дайте мені вашу руку.

Він подав їй руку і відчув її потиск. Цілу дорогу назад йшли мовчки. Дійшли до фіртки.

— Далі піду сама. Гадаю, що сестра вдома. До побачення, Васильку... Не гнівайтесь... Зайдіть до мене цими днями...

Але найближчими днями він не зайшов. Вони зустрілись випадково на вулиці Словацького. Перед тим всі дні і всі ночі Василь не міг відігнати настирливої думки, що, власне, з нею. Чому повернула вона годинника, чому взагалі його не носила, чому плакала. Міркував і думав. Євген тягнув його вечорами “мріяти”, Хмелюк домагався зробити зустріч весни, у школі збільшений натиск на скріплення дисципліни. Гнатюк почав докучати якимось настирливими намірами, які він привіз із собою з Радивилова. Шпачук домагався ще раз скликати членів гуртка “Юнацтво” і хотів, щоб там, конечно, були Прихода та Шеремета. Все це тиснулось докупи, мов якийсь натовп перед потягом, що відходить.

Був кінець квітня. Погода після довгих дощів вирівнялась. Дерева, ніби в паніці, що спізняться кудись, поспішно розвиваються. Вечори з кожним днем розгораються чорним полум’ям, а до того прийшов місяць з усіма своїми принадами.

А Василь Шеремета ходить, обнятий демоном незрозуміння... Він саме здійнявся, розпростав крила, щоб з запеклою жагою кинутись у найкрутіший вир життя. Він його не боїться і не вклякає перед ним, як це робить Мединська зо своїми чорними думками. Він хоче брати життя оберемками, він хоче дихати повними грудьми, а тут ось такі перешкоди. І від кого? Його богині, його життьової пружини, його всього. Він тільки чекав того менту, коли прийде оця запекла весна, коли все розгорнеться і коли можна буде йому, огорнутому диким поривом, шубовсьнути в розбушовану стихію.

І ось зустрів її на Словацького вулиці. Кудись поспішала. Була елєґантно, легко, по-весняному одягнена в сірий костюм зі свіжою, білою блюзочкою. Була засапана і розчервоніла.

— Проведіть мене трошки.

Не розпочинав якоїсь розмови, бо ж вона сказала, що це має бути “трошечки”. А чому трошечки? Куди вона так спішить? Чому така елєґантна?

— Хочете чути, як б’ється моє серце? — проговорила вона знов. — Прикладіть сюди руку...

Він не хотів знати, як воно б’ється, бо не розумів, чого воно б’ється. Але вона взяла його руку і притулила до грудей. Відчував, ніби його попечено. Гарячий, хвилюючий струм пробіг всіма його членами. М’язи ослабли, нерви тремтіли, мов по них хто вдарив. Але не сказав нічого. Дійшли до великої діри в ліцеяльному мурі і тут зупинились.

— Я йду отуди, — вказала вона головою