Читати книгу - "Морфій"

Ти так мало знаєш, Костику. Пам’ятаєш тільки оте лице, пам’ятаєш його, ніби воно тобі випалилося в десятирічному мозку: ось повертається батько. За ті п’ять років твого життя кожне його повернення було святом. Кількаденними канікулами, які тривали іноді й по декілька тижнів, а потім вівтарик на його честь, до якого тебе підвела матінка, брунатно-жовта світлина: двобортна уланська куртка, долоні стиснуті на руків’ї палаша. Пам’ятаєш, як він раніше гострив той палаш, і ти сидів перед світлиною і намагався поглядом торкнутися лиця, захованого за пласкою емульсією фотографії.

А потім він повертався додому, у відпустку. Передовсім на сходах дзенькотіли бляшані піхви, дзенькотіли об остроги, а потім він відчиняв двері, довго цілував твою матінку, чи радше вона довго цілувала його і казала: «Мій хлопчик повернувся». Він був її хлопчиком, а вдома все було святково, хатній регламент кудись зникав, і я навіть міг звертатися до тата, коли він мене нічого не запитував.

Ночами біля ліжка він оповідав мені свої пригоди, сьогодні я знаю, що вигадані. Але що ж він мав мені оповідати з тієї війни, на котрій навіть не було укріплень, на які молодий поручник міг би вказувати своїм палашем. Чи він мав розповідати мені про те, як воно — тонути в багнюці окопів, чи про сталеві грози? Тому-то він оповідав мені вигадані історії.

Увесь світ вигаданий, Костику. Усе — ніби кола на воді.

Vati вів патруль, коли це зненацька вискакують двісті італійських берсальєрів. Берсальєри — то такі вояки з пір’ям на шоломах. І вони тра-та-та-та-та-та з кулеметів! A Vati витягнув шаблю і швах! Відітнув перший плюмаж! І швах! Відітнув другий плюмаж. І так швах, швах, швах, постинав їм усім плюмажі, а вони так того засоромилися, що покинули кулемети та й повтікали. І так Vati здобув три італійські кулемети і двісті плюмажів, за що Його Величність Кайзер дали йому Eiserne Kreuz. Татусь показує Eiserne Kreuz Erste Klasse[101].

У школі колеги не вірили, а один дав мені в носа за те, що я оповідав такі байки. Я не відповів, бо він був сильнішим за мене, але наступного дня приніс світлину батька в уланському мундирі, у двобортній куртці, в уланській касці, видно руків’я палаша. Заздрили. Приніс також чорне перо з плюмажу берсальєра, котре Vati спеціально для мене привіз аж із війни.

Vati їде собі на конику, аж тут зненацька… Англійський танк! І палить з усіх стволів! А стволів тих у нього п’ятнадцять, все кулемети й гармати. Сталеві! Ну от Vati бере шаблю в руки і швах, швах, швах, усі стволи повідрізав! І англійці давай плакати!

Або їхав якось Vati полем, а тут на нього — літак! І в таке піке, в таке піке зайшов, що крилом скинув татові шапку. А за другим разом так пролетів і так зробив крилом, що бах! — просто в голову, і Vati впав на землю, і вдарився об камінь, і зомлів. Рапапорт, себто батьків огир — так його звали, Рапапорт, — повернувся до полку сам, і всі колеги давай оплакувати батька, що той загинув. Але, але, що ж то робиться! Рапапорт не дає себе розсідлати, брикається, ірже, аж нарешті зривається й біжить, улани пробують його спіймати, а він на п’ятдесят кроків відбіжить та й стоїть, а улани за ним. І так довго — аж їх до татуся довів! А там якраз починався французький наступ! І бігли чорнющі як ніч негри з вищиреними зубиськами! І з багнетами! Але колеги здужали, батька на Рапапорта посадили, а всі негри кинулись навтьоки!

А вже як усі повтікали, то з’ясувалося, що татусева шапка зосталась на полі! А як же так — офіцер без шапки! І як то так, щоб німці втікали від негрів! Тож вони взяли машіненґвер і далі по тих неграх! Тра-та-та-та-та-та! І негри втікали, аж куріло за ними, а вони за ними навздогін, аж поки знайшли шапку, хоча й прострелену з кулемета.

І тоді він показав тобі шапку, на підтвердження тієї історії, пам’ятаєш? У чотирикутному кашкеті-деклі нагорі була наскрізна дірка, така, що в неї саме входив твій палець.

А я товаришам у школі показував: зробив пальцем дірку в аркуші підручника та й показував: отаку дірку мав татусь у своїй уланській шапці! За те мене потім покарав учитель. Але негрів татусь прогнав і навіть одному шаблею голову відрізав! І вже тоді вірили, вірили беззастережно, хоча відрізану шаблею голову ти додав уже від себе, з власної фантазії. Батько не згадував про відрізану голову негра. Додому її також не привіз.

А потім батько повернувся без обличчя і не розповідав жодних історій, узагалі нічого не казав.

Мені не дозволяли його побачити, але я прокрався і бачив з-за прохилених дверей лише його обрис, дивовижно миршавий та худий, майже дівочий. Він ніколи не був кремезним — був жилавий, як і гірняки, що працювали в шахтах і були всі низькі, зсохлі, але оброслі вузлуватими м’язами, мали вузькі стегна і були як один широкоплечі, хоч і худі. Але зараз він був худий, ніби панянка, вузенький, маленький. Він спирався на плечі матері та служниці, кожна з них була сильніша від нього, була від нього більша, сірий мундир висів на ньому, ніби рам’я на опудалі. Я почув, що його кладуть до ліжка, і чув його дихання, чув цілу ніч, як він свистить і харчить, як грають йому горлом пошматовані органи.

А потім я ще раз зазирнув крізь замкову шпарку і побачив.

У кімнаті світилося, мама розгортала обмотки, якими вкрила батькове лице, розгорнула їх повністю, а тоді він відвернувся, і я побачив ту страшну маску, яка затуляла знане, любе лице: гарне, німецьке, золотоволосе і блакитнооке.

І я крикнув.

Твій батько почув той крик. І зрозумів.

Твоя мама почула той крик. І знала, що її любий хлопчик, єдиний, котрий зміг зробити її вагітною, її маленький Бальдур із золотим волоссям та розірваним лицем, також чув той крик і розумів.

Мама вибігла зі спальні батька, схопила мене за комір піжами, брутально затягла до моєї кімнати і там страшно побила: оголила мені сідниці, била різкою, а дім сповнився двоголосим завиванням: моє завивання, а з ним глухе, харкуче виття мого батька.

Я подеколи був зірвиголовою, тому різки