Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Дехто пригадував, що бригади не просто забирали їжу, а й намагалися всіляко її попсувати. У Городищі — селищі, занесеному на «чорну дошку», до якого вжили особливих заходів, свідок запам’ятав, як робітники заготзерна поливали зерно водою, воно почорніло і проросло, після чого його вивезли у балки. Туди ж викинули солену рибу, котру облили карболовою кислотою, але селяни її все одно їли.[808] Ще одна родина бачила, як вкрадену з їхньої хати їжу зробили непридатною для споживання: «Мали такий великий мішок зі собою, і все разом — насіння, і мука, і пшениця — і все в той мішок! То вже було потім хіба ж для свиней можна давати, бо воно так було помішане».[809] Більшість вважала таку поведінку однією з форм садизму: «Коли вони щось знаходили, то розсипали все під ноги, мабуть отримували насолоду, спостерігаючи, як діти плакали та вибирали чечевицю й боби із землі».[810]

Для того, щоб селяни не «крали» на полях, бригадири посилали об’їждчиків на конях — зазвичай односельців, які за плату або їжу погоджувалися допомагати — стерегти поля, облаштовувати на полях вишки, з яких було краще видно усіх, хто заходив на поле. Озброєні охоронці — знову ж таки, багато з них були селянами — стерегли комори та зерносховища. Тепер, коли залишилося мало продовольства, Закон від 7 серпня набув особливого значення. Пізньої осені 1932 року «ми виживали з колосків, які знаходили у полі після жнив, — згадувала жінка з Полтавської області. — Але таке збирання було заборонене, і нас ганяли та били батогами об’їжчики».[811] Людей карали за крадіжку замерзлих буряків, зерна, що проросло, і навіть за споживання пшениці на власних ділянках.[812] Біля кагатів буряків поруч із цукровим заводом в Київській області лежали скривавлені тіла селян — як застереження проти спроб вкрасти.[813]

Для порятунку родини від голоду деякі селяни посилали в поле малих дітей, щоб ті збирали колоски, котрі залишилися в полі після жнив, сподіваючись, що дітей не каратимуть так само як дорослих. Костянтин Мочульський, якому під час голоду було вісім років, згадував: «Ми бігали до колгоспу збирати колоски на стерні. Об’їжчики за нами, дітьми, на конях, сікли спини батогами. Але мені вдалося назбирати десять кілограм зерна».[814] Однак не всім таланило втекти. Одній дівчинці в Харківській області вдалося назбирати колосків, але по дорозі додому її схопили три комсомольці. Вони забрали колоски, а її побили «так сильно, що синці на плечах і ногах довго не сходили».[815] Їй ще пощастило: інший свідок голоду запам’ятав, як об’їжчик вбив дівчинку на площі за кілька минулорічних картоплин, які вона знайшла на полі.[816]

Володіння їжею та її приготування, навіть наявність жорен викликали підозру. У Черкаській області активісти потрощили всі жорна в селі Тимошівка. Селяни підсумували, що це було зроблено з метою, «щоб не було, де розтерти жменю збіжжя, якщо десь зосталось».[817] Розбили жорна й в іншому селі на Черкащині — Старі Бабани. Селяни вважали, що їхні жорна знищили, щоб отримати від них більше грошей, адже тепер вони мали молоти зерно на колгоспному млині та сплачувати мірчук.[818]

З плином часу вже викликали підозру ті, хто ще залишалися живими: якщо родина ще не померла від голоду, то в них є їжа. Але ж вони ж мали віддати продовольство під час обшуків, отже, це — «куркулі», петлюрівці, польські шпигуни, вороги. Активісти, що проводили обшук у хаті Марка Лещенка з Черкаської області, питалися: «Чому з твоєї родини до сих пір ніхто не помер?»[819] Члени бригади під час обшуку стріхи в хаті Григорія Мороза на Сумщині все не могли заспокоїтися, бо нічого не знайшли, й вимагали його признатися: «Ну чим ти живеш?»[820] З кожним днем вимоги ставали лютішими, а мова грубішою: «Чому ви ще не зникли? Чому досі не померли? Чому ви ще живі?»[821]

Роки та десятиліття по тому, люди, що вижили, по-різному описували чоловіків і небагатьох жінок, які забирали в них їжу і знали, що селяни голодуватимуть. В усній історії ці групи виконавців називають «активістами», «комсомольцями», «заготівельниками», «вбивцями»; а також «залізними бригадами», «червоними командами», «червоною мітлою», що вимела все із села. Інколи їх називали комнезамами за назвою комітетів незаможних селян, створених у 1920 році, адже деякі виконавці були ветеранами цих організацій. Також називали «буксирами», тому що вони як буксирні бригади мали витягувати село з «прориву» у виконанні хлібозаготівельних планів. Інколи їх запам’ятали просто як «росіян», «чужинців» або «євреїв».[822]

Насправді восени 1932 року та зимою 1933 бригади майже завжди складалися з представників різних організацій. Як і в 1930 році, вони часто залучали місцевих партійців та урядовців, комсомольців, державних службовців, ДПУ Такий склад був невипадковим. Якщо всі інституції на селі будуть задіяні, тоді всі нестимуть відповідальність за результати. Часто в них був досвід участі в попередніх хлібозаготівельних кампаніях або вони були активістами проведення колективізації, або членами КНС, інколи аж з 1920 року.

Однак зараз ситуація відрізнялася від попередніх кампаній. Виконавців було більше. 11 листопада 1932 року ЦК КП(б)У закликав до створення щонайменше 1 100 бригад активістів до 1 грудня — тобто за три тижні. Це було першою з низки спроб збільшити кількість людей, які братимуть участь у творенні політики голоду на місцях. Згодом знадобилося більше дійових осіб не тільки для збирання продовольства, а й для охорони полів та врожаю від селян, що потерпали від голоду, для охорони залізничних станцій та кордону і, врешті-решт, для поховання мертвих.[823]

Порівняно з 1930 роком перед активістами поставили інше завдання. Нові бригади не проводили реформу сільського господарства, і навіть не приховували, що насправді роблять: вони забирали їжу в родин, котрі голодували, а також усі цінні речі, які можна було обміняти на їжу, а в деяких випадках й знаряддя для приготування їжі. Зважаючи на ці чинники, варто зазначити, що особи, котрі входили до складу бригад, та мотивація їхніх дій заслуговують докладного розгляду.

Як і в