Читати книгу - "Гра престолів"

— Можу розповісти тобі легенду про Брандона Будівничого,— сказала стара Нан.— Ти завжди любив її більше за інші.

Тисячі й тисячі років тому Брандон Будівничий звів Вічнозим, а подейкували, і Стіну. Бран знав цю легенду, але ніколи не була вона його улюбленою. Може, хтось з інших Брандонів любив цю оповідь. Іноді стара Нан говорила до нього так, наче він — її Брандон, немовля, якого вона вигодувала багато років тому, а іноді плутала Брана з його дядьком Брандоном, який загинув від руки Божевільного Короля ще до Бранового народження. Мама якось сказала: Нан так довго живе, що в її голові всі Брандони Старки зліпилися в один образ.

— Ні, цієї я не любив,— мовив Бран.— Я любив страшні історії.

Почувши знизу якийсь рух, він знов обернувся до вікна. Рикон з вовками біг через двір до прибрамної, але з цього ракурсу Бранові з вежі не було видно, що там коїться. З розпуки він ляснув себе кулаком по стегну — й нічого не відчув.

— Мій любий літній хлопчику,— тихо зронила стара Нан,— що знати про страх тобі? Страх приходить узимку, мій маленький лорде, коли нападає сотня футів снігу, а з півночі, завиваючи, прилітає крижаний вітер. Страх приходить Довгої ночі, коли сонце ховається з неба на цілі роки, дітки народжуються, живуть і вмирають у темряві, сухоребрі деривовки голодують, а лісами вандрують білі блукальці.

— Маєш на увазі Чужих,— сварливо мовив Бран.

— Чужих,— погодилася стара Нан.— Тисячі й тисячі років тому, було, прийшла така холодна, важка й нескінченна зима, якої не пам’ятали люди. І прийшла ніч, яка тривала ціле покоління, а королі тремтіли й умирали у своїх замках так само, як свинопаси у своїх халупах. Жінки душили власних дітей, аби не бачити, як ті голодують і плачуть і як сльози замерзають у них на щоках...

Вона замовкла, і затихли її спиці, а тоді стара Нан підвела на Брана білясті туманні очі й запитала:

— Отож, дитинко, такі історії ти любиш?

— Так,— неохоче мовив Бран,— так, тільки...

Стара Нан кивнула.

— У цій темряві вперше прийшли Чужі,— сказала вона, і спиці знову застукотіли: цок-цок-цок.— Холодні й мертві, вони терпіти не могли заліза, вогню і дотику сонця, і всього живого, у чиїх жилах біжить гаряча кров. Вони змітали на своєму шляху тверджі, і міста, і королівства, рубали звитяжців і цілі армії сотнями, і на своїх блідих мертвих конях вели в бій війська загиблих. Жодні людські мечі не могли їх спинити, а вони не жаліли ні жінок, ні немовлят. У крижаних лісах вони ганялися за дівчатами, а своїм мертвим прислужникам згодовували дитяче м’ясо.

Говорила вона зовсім тихо, майже пошепки, і Бран несамохіть нахилився вперед, дослухаючись.

— То було ще до приходу андалів і задовго до того, як вузьке море перепливли жінки-втікачки з міст Ройну; тисячі королівств на цих землях тоді належали першим людям, які відібрали їх у дітей пралісу. Але де-не-де в лісовій гущавині ще жили діти пралісу у своїх лісових містах і порожнистих пагорбах, а на сторожі стояли лики на деревах. І коли холод і смерть наповнили землю, останній звитяжець вирушив на пошуки дітей пралісу в надії, що їхні прадавні чари зможуть повернути те, що втратили армії людей. З собою у мертві землі він узяв меч, коня, собаку й дюжину товаришів. Багато років тривали пошуки, аж поки звитяжець не втратив надію відшукати дітей пралісу в їхніх таємних містах. Один по одному померли його друзі, потім здох кінь, і нарешті навіть собака, а меч його так замерз, що лезо просто зламалося, коли він спробував ним скористатися. А Чужі занюхали його гарячу кров і безшумно вийшли на його слід, цькуючи його зграями білястих павуків завбільшки з хорта...

Знагла з гуркотом відчинилися двері, й у Брана від страху серце мало не вискочило з грудей, проте виявилося, що на порозі стоїть усього-на-всього мейстер Лувін, а за ним на сходах височіє Годор.

— Годор! — як завжди, оголосив конюший, усміхаючись до всіх широчезною усмішкою.

Але мейстер Лувін не всміхався.

— У нас гості,— сповістив він,— і вимагається твоя присутність, Бране.

— Але я ще не дослухав легенду,— поскаржився Бран.

— Легенди зачекають, мій маленький лорде, і нікуди не подінуться, поки тебе не буде,— сказала стара Нан.— А от відвідувачі не такі терплячі, та й іноді їм теж є що розповісти.

— Хто там? — запитав Бран у мейстра Лувіна.

— Тиріон Ланістер з кимось із Нічної варти, вони привезли новини від твого брата Джона. Зараз їх приймає Роб. Годоре, допоможеш Брану спуститися в залу?

— Годор! — погодився щасливий Годор. І пригнувся, аби пролізла у двері його велика розкучмана голова. На зріст Годор був понад два метри. Важко було повірити, що вони зі старою Нан — кровні родичі. Цікаво, подумав Бран, а на старість він теж зсохнеться і стане такий маленький, як його пра-прабабуся? Навряд чи, навіть якщо він доживе до тисячі років.

Годор підняв Брана без зусиль, як оберемок сіна, і притулив до грудей. Від нього завжди трішки пахло кіньми, однак цей запах не був неприємним. М’язисті Годорові руки поросли каштановим волоссям.

— Годор,— повторив він. Теон Грейджой якось зауважив, що Годор, може, знає і небагато, однак ніхто не заперечуватиме, що своє ім’я він вивчив дуже добре. Коли Бран розповів це старій Нан, вона заквоктала, як курка, і зізналася, що насправді Годора звати Волдер. Ніхто й гадки не має, звідки взялося оте «Годор», сказала вона, та коли він почав уживати це слово, усі стали його так і кликати. Він знає це єдине слово.

Стару Нан вони залишили у вежі сам-на-сам з її плетінням і спогадами. Годор, несучи Брана сходами вниз і потім галереєю, щось собі немелодійно мугикав, а мейстер Лувін ішов позаду, намагаючись підлаштуватися під широкі кроки конюшого.

Роб сидів на батьковому престолі, вдягнений у кольчугу й дублені шкіри і з суворим виразом лорда Роба на обличчі. Позаду нього стояли Теон Грейджой і Галліс Моллен. Попід високими вузькими вікнами вздовж сірих стін вишикувалася дюжина гвардійців. А в центрі кімнати стояв карлик зі своїми слугами та ще чотири незнайомці в чорному вбранні Нічної варти. Ще не встиг Годор занести Брана через поріг, як хлопець відчув важку атмосферу, яка