Читати книгу - "Гра престолів"

— Вічнозим гостинно прийме будь-кого з Нічної варти, хай скільки той захоче лишатися,— говорив Роб голосом лорда Роба. У нього на колінах, мов напоказ цілому світу, лежав оголений меч. Навіть Бран знав, що це означає — зустріти гостя оголеним мечем.

— Будь-хто з Нічної варти,— повторив карлик,— але не я, правильно я тебе зрозумів, хлопче?

Роб звівся й тицьнув у коротуна мечем.

— Я тут лорд, поки мати й батько у від’їзді, Ланістере. Я вам не хлопчик.

— А якщо ти лорд, то навчися манер справжнього лорда,— відгукнувся коротун, не звертаючи уваги на лезо, націлене йому в обличчя.— Схоже, манери вашого батька успадкував твій брат-байстрюк.

— Джон! — видихнув Бран з Годорових рук.

Карлик обернувся до нього.

— Отож це правда, хлопець вижив. Не можу повірити! Вас, Старків, важко знищити.

— А вам, Ланістерам, краще добре це затямити,— мовив Роб, опускаючи меча.— Годоре, принеси мого брата сюди.

— Годор,— мовив Годор, з усмішкою протупав уперед і всадовив Брана на престол Старків, на якому сиділи лорди Вічнозиму ще в ті часи, коли вони називалися королями на Півночі. То було холодне кам’яне крісло, відполіроване незчисленними сідницями; з кінців масивних підлокітників щирилися різьблені деривовчі голови. Щойно Брана всадовили, він учепився в підлокітники, а його неслухняні ноги повисли. У такому величезному кріслі він почувався малюком.

Роб поклав руку йому на плече.

— Ви сказали, у вас справа до Брана. Що ж, ось він, Ланістере.

Бран почувався незатишно від звернених до нього очей Тиріона Ланістера. Одне око в того було зелене, а друге чорне, й обидва втупилися в нього, прискіпливо вивчаючи, оцінюючи.

— Кажуть, ти лазив дуже вправно, Бране,— нарешті заговорив коротун.— Скажи мені, як так сталося, що того дня ти впав?

— Я не впав,— заперечив Бран. Він ніколи, ніколи, ніколи не падав.

— Хлопчик нічого не пам’ятає ні про падіння, ні про саму вилазку,— лагідно втрутився мейстер Лувін.

— Цікаво,— зронив Тиріон Ланістер.

— Мій брат тут не для того, щоб відповідати на ваші запитання, Ланістере,— кинув Роб.— Кажіть, з чим прийшли, і рушайте далі.

— У мене для тебе подарунок,— мовив карлик до Брана.— Ти любиш їздити верхи, хлопче?

Наперед виступив мейстер Лувін.

— Мілорде, у хлопця відняло ноги. Він не може сидіти на коні.

— Нісенітниці,— відтяв Ланістер.— З нормальним конем у нормальному сідлі здатен їздити навіть каліка.

Останнє слово, як ножем, штрикнуло Бранове серце. Він відчув, як на очі нестримно накочуються сльози.

— Я не каліка!

— А я тоді не карлик,— скривившися, зронив карлик.— Мій батько возрадується на таку новину.

Грейджой зареготав.

— Про якого коня і яке сідло мова? — запитав мейстер Лувін.

— Мова про маленького коня,— озвався Ланістер.— Оскільки хлопець не здатен понукати коня ногами, кінь має підлаштуватися під вершника: його слід навчити реагувати на дотики повіддя, на голос. Я би почав з необ’їждженого однолітка, невченого, щоб не довелося переучувати,— з-за пояса він витягнув сувій паперу.— Віддайте це лимарю. Далі він упорається сам.

Мейстер Лувін з цікавістю маленької сірої білки узяв папір з карликових рук. Розгорнув і довго вивчав.

— Зрозуміло. З вас чудовий кресляр, мілорде. Так, це має спрацювати. Я мав би сам до такого дотумкати.

— Мені було легше, мейстре. Цей проект не вельми відрізняється від мого власного сідла.

— І я справді зможу їздити верхи? — запитав Бран. Йому хотілося вірити, але було лячно. Мабуть, то ще одна омана. Ворон-бо обіцяв, що він полетить.

— Зможеш,— запевнив його карлик.— І присягаюся тобі, хлопче, на коні ти будеш не нижчий за інших.

Роб Старк мав збентежений вигляд.

— Це якась пастка, Ланістере? Хто вам Бран? Навіщо вам йому допомагати?

— Бо мене попросив ваш брат Джон. А я маю слабкість до калік, байстрюків і різних бідолах,— поклавши руку на серце, Тиріон Ланістер посміхнувся.

Рвучко відчинилися двері у двір. У залу полилося сонячне світло й убіг задиханий Рикон. З ним були деривовки. Хлопчик, розширивши очі, зупинився біля дверей, але вовки побігли далі. Вони побачили Ланістера, а може, занюхали його запах. Першим заричав Літо. До нього долучився Сіровій. Праворуч і ліворуч вони оточили коротуна.

— Вовкам не подобається ваш запах, Ланістере,— зауважив Теон Грейджой.

— Мабуть, мені час іти,— сказав Тиріон. Він на крок відступив — і з темряви позаду нього з гарчанням випірнув Кошлай. Ланістер відскочив, і з другого боку на нього налетів Літо. Заледве тримаючись на ногах, карлик відсахнувся, і Сіровій учепився йому в руку, зубами рвонувши рукав і видерши шмат тканини.

— Ні! — скрикнув Бран зі свого престолу, коли Ланістер потягнувся до меча.— Літо, сюди! Літо, до мене!

Почувши голос, деривовк глипнув на Брана, а тоді знову на Ланістера. І на півзігнутих лапах позадкував геть від коротуна, щоб усістися біля Бранових немічних ніг.

Роб, який затамував подих, нарешті видихнув і гукнув:

— Сіровію!

Вовк нагло й нечутно опинився біля нього. Тепер на коротуна гарчав тільки Кошлай, і очі в нього палали зеленим вогнем.

— Риконе, поклич його! — заволав Бран до свого братика, і Рикон, спам’ятавшись, заверещав:

— До мене, Кошлаю, до мене!

Чорний вовк востаннє рикнув на Ланістера й стрибнув до Рикона, який одразу ж міцно обійняв його за шию.

Знявши шарф, Тиріон Ланістер витер чоло і спокійним голосом зронив:

— Як цікаво.

— З вами все гаразд, мілорде? — запитав один з його слуг, тримаючи меча напоготові. Питаючи це, він нервово поглядав на деривовків.

— Рукав подертий, та й штанці я обмочив, але, якщо не брати до уваги мій уражений гонор, усе гаразд.

Навіть Роб мав схарапуджений вигляд.

— Вовки... Не знаю, чому вони так...

— Безсумнівно, переплутали мене з обідом,— Ланістер легенько вклонився Бранові.— Дякую, що відкликали їх, юний сер. Запевняю, мене б вони навряд чи змогли перетравити. А тепер мені і справді час іти.

— Хвилинку, мілорде,— сказав мейстер Лувін. Він наблизився до Роба, і вони, тісно схилившись одне до одного, про щось пошепотілися. Бран силкувався щось уловити, але голоси звучали надто тихо.

Нарешті Роб Старк заклав меч у піхви.

— Я... Мабуть, я погарячкував,— мовив він.— Ви зробили Бранові ласку, і... ну...— Роб зусиллям волі взяв себе в руки.— Ласкаво просимо до Вічнозиму, Ланістере.

— Облиш свою фальшиву ввічливість, хлопче. Я тобі не подобаюся, і