Читати книгу - "Троща"

— Ну, як вам тут, друже Сірку? — спитав Броз, прилаштовуючи свого елегантного «емпія» в кутку поруч із нашими автоматами. Змій свого тримав у руці, наче охороняв Броза від Сірка, який був тут новим, ще не перевіреним гостем. Але Змій дуже мило, привітно до нас усміхався, поблискуючи кривим зубом під верхньою губою.

— Непогано, — стримано сказав Сірко.

— Думаю, що помиримося, — Броз теж усміхнувся «мушкою» на щоці.

І раптом Сірко, скурвий син, таки запитав:

— А ровер тут навіщо?

— Ровер? — Броз перевів погляд на Змія.

— А він вам заважає? — спитав той.

— Ні, просто цікаво, — довірливо подивився на нього Сірко. — Тут начебто немає де на ньому їздити.

— Як припече, то поїдеш, — сказав Змій.

— Я вам покажу цікавіше, — припинив дискусію Броз. — Ходімо далі.

Ми зайшли в господарчу кімнатку, і він зупинився біля діжі з водою.

— Оце важливіше за ровер, — сказав Броз. — Відсуваєте діжку, і за нею відкривається запасний вихід.

Мені справді стало цікаво. Відколи я бував у цьому бункері, про запасний вихід нічого не чув.

— А можна й не відсувати, — сказав Змій. — Ліпше перекинути діжу й порожньою закрити за собою діру. Розлита вода зіб’є з пантелику тих, що сюди полізуть.

— Справді, — сказав Броз. — Сам додумався?

— Тут нема чого думати, — ображено буркнув Змій.

— І куди веде вихід? — спитав я.

— Недалеко, та він дає шанс, — відповів Броз. — Потім роздивитеся.

Було зрозуміло, що він прийшов до нас не для того, щоб показати запасний вихід. Броз велів Змієві ознайомити Сірка з усіма секретами бункера, даючи знати, що йому треба поговорити зі мною наодинці. Ми повернулися через земляний коридор до більшої кімнати і сіли до столу.

— О восьмій вирушаємо на осінню відправу, — сказав він. — Скликає окружний «579». Вам із Сірком треба відіспатися, бо дорога неблизька.

— Сірко теж іде? — спитав я.

— А як? Він тепер у нашій боївці. Нам же охорона потрібна?

— Так, звісно. Куди йдемо?

— До Струсівського лісу.

— Майже під самий Струсів?

— А що?

— Там же стоїть гарнізон.

Броз якось так чудно глянув на мене, наче я тримав у роті «дурачка»[70].

— Видно, що ти недавно в Безпеці, — сказав він. — А на цій відправі, як я розумію, тебе призначать районовим референтом СБ. То мусиш знати, чим есбісти відрізняються від інших підпільників.

Мені такий поділ не дуже подобався, та я спитав:

— Чим?

Броз витримав паузу, в його зіницях скинулися веселі чортики.

— Зухвалістю.

— Он як, — холодно сказав я.

— Тобі щось не подобається?

— Звага — це добре. Але вона не завжди виправдана.

— Ні, звичайно. Лише тоді, коли підкута твердим розрахунком. Не я призначав місце відправи, але добре розумію логіку окружного. Зібратися там, де нікому й на гадку не спаде нас шукати. Провести збірку під носом у гарнізону — хіба це не вища кляса?

— Може, й так, — погодився я. — Але де тут твердий розрахунок?

— Ну, він у кожного свій. Найліпше це робити через коханок.

Я витріщив очі на Броза, і, напевно, «дурачок» випав з мого роззявленого від подиву рота, бо чортики в його зіницях затанцювали.

— Ая!.. Справжній есбіст мусить мати в кожному селі коханку, — тішився з моєї розгубленості Броз.

— Для чого?

— Не конче для того, що ти думаєш. Але мусиш мати любку чи просто подругу, про яку неодмінно довідається ГБ. І вона рано чи пізно стає їхнім агентом. Ти нашіптуєш їй таємниці, звичайно, лиш ті, що хотів би донести у вуха гебістам, а вона їх передає туди, куди треба. Тямиш?

Я це втямив давно, але не розумів, чому для такої гри неодмінно треба мати в кожному селі коханку. Як на мене, тут годилися і звичайні дядьки-двійняки, котрі хитрували на дві руки. Коли я сказав про це Брозові, він скептично зморщив носа.

— Загалом воно так, — кивнув він. — Але практика показує, що гебісти радніше клюють на жіночі шепоти.

Я чомусь згадав, як Броз любенько шепотівся із Зонькою. Невже й вона була його «любкою»? Мені в те не вірилося, інакше я давно опинився б у лапах ГБ чи біля тієї тогосвітньої брами, де подзенькує ключами святий Петро.

— І тоді вони шукають тебе там, а ти тут, — долинав його голос десь із далекої далини. — Вони сюди — а ти вже там. Ти скрізь і ніде. Розумієш? А найгірше бачиться те, що під носом. Давно перевірено.

«Не треба все піддавати сумніву, — чувся ще один голос. — То не є добре — всіх ставити під підозру».

— Зустрічаємося о восьмій нагорі, — сказав Броз. — Дорогою до нас ще приєднається Сулима зі своїми хлопцями. Всі будуть свої.

Він покликав Змія, взяв у кутку свій «емпій», і вони пішли.

Я сказав Сіркові, що о восьмій вирушаємо на зустріч, але поки що не устійнював, куди йдемо. Того вимагало просте правило конспірації, хоча, як на мене, нині воно було не обов’язковим — Сірко нікуди не відлучався до моменту збірки.

— Це кілометрів за десять-п’ятнадцять, — сказав я.

— Добре.

Сірко, здається, зрадів, що замість сидіти в бункері ми знов мали живу роботу, і, теж не в тім’я битий, не поцікавився, куди саме і для чого йдемо. Коли буде треба — скажуть.

— Як тобі Змій? — спитав я.

— Моцний хлоп. Діжу з водою відсунув гейби порожню.

— Ти бачив хідник?

— Лисяча нора, тільки ширша.

— Коли сі вернемо, перевіримо, куди виведе.

— Але бункер до зими ще не готовий, — сказав Сірко. — І тої води мало, і харчових запасів на місяць, і нафти один бідон.

— До снігу ще надолужимо.

— Сніг не питає. Сьогодні ним і не пахне, а вранці прокидаєшся — є.

— Буває.

Ми полягали спати, але Сірко бурчав ще й у темряві:

— Зате ровером запаслися. Виходить, у цьому лісочку є доріжка до нашого бункера?

— Лиши того ровера, — сказав я.

— А навіщо він тут?

Я подумав, що, коли Сірко не перестане бурчати, то я зведу його на іншу розмову — запитаю, що він робив біля багатківського цвинтаря в середині серпня. Може, ця думка прийшла мені від того, що я лежав на прічах, на яких ще недавно спала Марійка, а до того — Михася. Я навіть накрився тією ж веретою, простеливши того самого коца, і, сказати по правді, це мене хвилювало. Хвилювання мої були далекі від того, про що буркотів Сірко, але невдовзі я почув його рівне дихання і дорікнув собі, що несправедливий до Сірка. Його спокійний, по-дитячому тихий, невинний сон зворушив