Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Редактор пішов у редакцію робити свою справу і справу пролетарського поета, якого він виділив для нас – показувати ловлю риби скипастями. Ми зійшли з скель міста на берег.

IV

Звичайно сам редактор щодня ходив на берег до рибалок перевіряти, як іде справа, підігнати, підбадьорити, дати в газеті гостру замітку, налагодити постачання, підтягти органи постачання, бо редактор увіходив у все і був скрізь.

Сьогодні ж ми йшли з його вивченцем, пролетарським поетом, що вже більше двох десятків його речей надруковано в столичних газетах. Дорогою він прочитав два свої твори, хороші і закличні речі, і ми ще раз привітали редакторову роботу з ним.

Попутньо вияснилося, що цей молодий хлопець, що такі путящі писав речі, не все, що треба, знав про літературу. Він не дуже уявляв собі, що за вірші одержують гонорар, і був приємно вражений тим, що за кожен, абсолютно за кожен, вірш, ба навіть за кожен рядок його, хоча б і не вперше надрукований (бо бувало з ним, що один журнал передруковував його вірші з другого), йому належать гроші. Редактор, очевидно, не поспішав його привчати писати для грошей, а деякі наші журнали і видавництва взагалі дивляться на гонорар як на милостиню з щедрот їхніх, яку треба видирати зубами.

На березі був ворот (кабестан),[188] і четверо дужих хлопців вибирали сіть. Недалеко берега метушилися шаланди, одпускаючи стовпи. Це ловили рибу скипастями.

Скипасть чи турецька сіть – це машина досить складна. Це стаціонарна сіть, протягнута між стовпами. Кожен стовп стоїть у воді на чотирьох якорях, тримаючись на натягнутій линві, як щогла на вантах. Вона перегороджує море коло берега як кордон, і риба, йдучи на мілини, заходить у скипасть.

Сей рік невелика була здобич. Скипасті допіру привезено, – це величезний апарат, що не під силу був приватником та індивідуалові, і він може давати колосальні наслідки. Але ще не навчилися як слід скипастями орудувати – Держлов почав війну проти Рибтресту, і вони ставили скипасті не так, щоб упіймати, як щоб не пустити рибу до «конкурента». Редактор воював день і ніч проти цих войовничих тенденцій і добився, що Держлов переставив свої скипасті.

Але й риба сей рік ішла неважно. Була дуже пізня, холодна весна. Риба не йшла в берег. Треба було б підійти до риби в море, але звиклі до кустарних метод, під шепіт куркульської агітації, рибалки туго посувалися вперед.

Правда, Лиман це район малого рибальства. Правда, тралери, моторні судна і всяка інша справа іде покищо головним чином на задоволення потреб великого рибальства. Правда, що навіть у районах великого рибальства плян путини тридцять першого року недовиконано.

Але правда й те, що партробота і профробота в рибальських районах не на висоті. Розбиті і розпорошені отамани й рибаси ще впливають на темні рибальські маси. Вигнані з сіл куркулі надморських районів поденеде всіялися серед рибалок і ходять невпізнані під рибальською винцерадою.

Весною тридцять першого року ще діяло було опортуністичне керівництво Рибтресту. Постачання було погане, трудова дисципліна неважна. Коли в Куту пішов бичок, дехто з артілів, призначених на бичка, ловили на гак осетра в Лимані і спізнилися до Куту на сім – вісім день.

Але вже в цій весні працювали ті, що згодом підняли рибальську справу на висоту. Уже в Куту жив під парусом дід Орцій і друг його Терентій Пожа.

Як це не чудно, а в деяких артілях, саме з літніх уже людей, найкращі були бійці за більшовицьку путину. Може, через те, що їм далося в знаки дореволюційне рибальство.

Було ж те рибальство ось яке.

V

В офіційних документах міністерства земельних справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:

«Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще („предпочитают“) не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно („понятно“), що при такому стані справи („порядке вещей“) неможливий ніякий прогрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже нелегка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води».

Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах працював рибалка, як реалізувалося здобич.

Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся «посудина» (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського «покрута», а саме – виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15-20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову користь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, приміром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80-100 карбованців, то хазяйський прибуток 1300-1500 карбованців.

Та і це ще не все. Кожен член артілі одержував одну пайку, а отаман – три паї.

Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід’ємне право отаманове. У записках сучасника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:

«За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як настане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне... І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника».

Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і споживачем риби. Збут риби – це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх – не тільки кожного дня,