Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Фотограф, який знімав весілля в готелі «Ґрешем», надіслав нам поштою примірники своїх знімків. Мені пощастило перехопити посилку так, щоб її не побачив більше ніхто. Нашу із Томасом світлину — ту, яку Оїн зберігатиме все життя, — я вставила у важку золоту рамку. Цей подарунок не міг вразити маленького хлопчика, але був для нього дуже цінний. Іншу світлину з весілля, ту, де Майкл усміхався посередині, я також вставила в рамку, щоб подарувати Томасові. Того вечора я вперше визнала свої почуття, вперше зізналась у всьому, і щоразу, коли дивилася на це фото, мені перехоплювало подих від значущості зображених історичних подій.

Ґарва-Ґліб перетворився на мерехтливий, сяйливий дивокрай теплих запахів і блискучих поверхонь, прянощів, лоску й духмяних дерев, перев’язаних стрічкою та прикрашених ягодами і свічками. Я не здивувалася, дізнавшись, що Томас щороку відчиняв двері для сусідів, наймаючи музикантів і виставляючи стільки харчів, що стало б на тисячу животів. Святкування завжди починалися надвечір і тривали доти, доки гості не переходили до церкви святої Марії на опівнічну месу чи додому — відсипатися після денного розгулу.

Щойно настала п’ята година, доріжкою до маєтку, залитого світлом і звуками, попрямували фургони й гуркотливі фермерські підводи, автівки й возики. Бальний зал, що цілорічно стояв порожній, було прибрано й прикрашено, натерто й начищено, і там з’явилися довгі столи, заставлені пирогами й тортами, індичкою й гострим м’ясом, а також приготованими в десяток способів картоплею та хлібом. Харчі не залишалися гарячими, та ніхто не скаржився: всі бенкетували та сновигали, сміялись і заходили, на кілька годин відкинувши турботи. Одні обступили Майкла Коллінза, тимчасом як інші тримались осторонь: вже почали розділятися ті, хто вважав, ніби Договором він приніс мир Ірландії, й ті, хто вважав, ніби він накликав громадянську війну. Звістка про те, що він у Ґарва-Ґлібі, розійшлася зі швидкістю лісової пожежі, і через неї дехто до нас не прийшов. Керріґани, які через «брунатних» утратили в липні сина й домівку, відмовилися брати участь у святкуваннях. Обгорілі руки Мері загоїлись, а її серце — ні. Патрік і Мері Керріґан не хотіли миру з Англією. Вони хотіли справедливої помсти за сина.

Томас поїхав особисто їх запросити й поглянути, як їм ведеться. Ті подякували й відмовили, і Томасові потім не йшла з голови їхня пересторога: «Ми не схилимося перед Англією й не переломимо хліба ні з ким із тих, хто схилиться».

Томас побоювався, що Майкл не знайде спокою чи відпочинку навіть у Дромагайрі, й поширив серед містян власне попередження. Цього року на Різдво в Ґарва-Ґлібі не дозволятимуться суперечки чи навіть дискусії на політичні теми. Ті, хто приходитиме скористатися з його гостинності, робитимуть це з миром у серці, відповідно до духу свята, інакше їм не будуть раді. Поки що люди ставилися з розумінням до цього, а ті, хто не був на це здатен, тримались осторонь.

Томас запитав, чи потішу я його гостей історією про народження Христове й запалю свічки у вікнах бального залу. Свічки були традицією, сигналом для Марії та Йосипа про те, що для них у цих стінах є місце. За часів Карних законів, коли священникам було заборонено провадити месу, свічка у вікні була символом вірянина, ознакою того, що мешканці будинку також будуть раді священникам.

Поки я вела оповідь і запалювала ґноти, всі тримали губи міцно стуленими й виблискували очима. Кілька людей кидали на сердешного Майкла нищівні погляди, сповнені осуду, наче він геть забув біль і переслідування минулого. Він стояв із келихом у руці, пасмо темного волосся впало йому на чоло. По один бік від нього був Джо, а по другий — чоловік, якого він відрекомендував як Ферґуса. Той мав морквяне волосся, жилаве тіло й пістолет, який він закріпив на спині під піджаком. Вигляд у нього був не надто грізний, але його беземоційні очі невпинно рухалися. Томас пояснив О’Тулам, що Ферґусові слід дозволити безперешкодно ходити всюди в будинку й на ділянці та що його робота — оберігати Майкла, навіть у крихітному Дромагайрі.

Тоді заграли музиканти, середину залу було звільнено, й почалися танці. Голос співака звучав театрально, з переливами, наче він намагався зімітувати стиль, який йому не пасував, проте музики були завзяті, а настрій у всіх — чудовий, і люди розділилися на пари й закружляли, а тоді розділилися на пари знову. Між ними сновигали діти, танцюючи й ганяючись одне за одним, і Оїн, у якого розпашіли щоки, сповнився заразливого ентузіазму. Мейв і Мойра спробували зібрати його з товаришами докупи та влаштувати гру.

— Ти змусила мене кохати. Я не хотів. Я не хотів, — непереконливо тужив співак, а я опустила погляд на пунш зі спеціями, який тримала в руці, й на мить захотіла подрібненого льоду.

— Потанцюй зі мною ще раз, Енні.

Я здогадалася, хто це говорить, перш ніж повернула голову.

— На жаль, я танцюю не дуже добре, містере Коллінз.

— Я пам’ятаю дещо інше. Ніколи не знав тебе добре, та якось бачив, як ти танцювала з Декланом. Ти була чудова. І припини називати мене містером Коллінзом, Енні. Ми вже давно минули цей етап.

Я зітхнула, а він потягнув мене до пар, які крутилися. Звичайно, інша Енн Ґаллагер уміла танцювати. Відмінностей між нами накопичувалося чимдалі більше. Я згадала про свої стосунки з ритмом, які явно не склалися, про те, як танцювала на своїй крихітній кухні у великому Мангеттені, радіючи, що цього ніхто не бачить, із некерованими кінцівками й побитими пальцями на ногах, усім серцем відчуваючи музику й не маючи хисту обернути це чуття на грацію. Оїн завжди казав, що я надто багато відчуваю, щоб добре танцювати. «Енні, музика в тобі ллється через край. Це видно кожному».

Я йому вірила, але, втім, не могла впоратися зі своїм невмінням.

— Здається, я забула, як це робиться, — запротестувала я, та Майкл був непохитний.

Але раптом музика змінилась, і співак облишив спроби наслідувати сучасний стиль, перейшовши на щось набагато традиційніше. Завібрувала й заквилила скрипка, і люди заплескали в