Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Ну ж бо, Томмі! — прокричав Майкл. — Покажи нам, як треба.

Томас широко всміхався, його ноги літали, а глядачі підбадьорювали танцюриста. Я могла хіба що дивитися на нього, геть заворожена. Скрипка плакала, а його ноги гналися за нею, тупаючи й вибрикуючи; він здавався ожилим ірландським народним героєм. Тоді він почав затягувати до себе в коло Майкла, який ледве стримувався, щоб розділити сцену з ним. Томас сміявся, волосся падало йому на обличчя, а я не могла відвести від нього погляд. Я була одурманена коханням і квола від безнадії.

Мені тридцять один рік. Я не дівчисько. Не простачка. Ніколи не була хихотливою фанаткою чи одержимою акторами або музикантами, чоловіками, яких я не могла завоювати й не знала. Але Томаса Сміта я знала. Я знала його й кохала. Відчайдушно. Але кохати його — знати його — було так само немислимо, як кохати обличчя з екрану. Наше кохання було неможливе. За мить, за якусь хвилю все це могло скінчитися. Він був сном, від якого я легко могла прокинутись, а прокинувшись, як я надто вже добре знала, не зможу прикликати цей сон, повернути його.

Раптом я різко усвідомила марноту і страх, що тишком ходили за мною назирці, відколи Томас витягнув мене з озера, темні й важкі, і ковтнула пуншу зі свого келиха, намагаючись полегшити тиск. Удари мого серця відлунювали в мене в голові, а пульс став гучним, як гонг. Я швидкою ходою пішла з бального залу, а діставшись парадних дверей, уже почала тікати від відлуння своїх кроків. Вимчала з будинку і сховалася під деревами. У мене вчепився панічний жах, і я притиснула долоні до лускатої кори височезного дуба, так само вчепившись у дерево.

Ніч була ясна й холодна, і я втягнула в легені студене повітря, борючись із дзенькотом у голові й подумки змушуючи притлумити трепет усередині, затихнути та сповільнитися. Груба реальність дерева мене стримувала, і я задерла підборіддя, потягнувшись до вітерця, заплющила очі й міцно взялася за стовбур.

Невдовзі я почула його голос позаду.

— Енн! — Томас досі був засапаний. Рукави його сорочки були закасані по лікті, волосся — скуйовджене, а піджака він позбувся. — Бріджид сказала, що ти вискочила з будинку так, наче в тебе спідниці зайнялися. Що з тобою, дівчинко?

Я не відповіла йому — не з духу сперечання, а тому що була ладна розплакатися; горло в мене стиснулось, а серце так переповнилося почуттями, так боліло, що я не могла й слова мовити до нього. Озеро вабило, і мені раптом захотілося пройти вздовж нього, подражнити його й відмовити йому, нехай тільки для того, щоб переконатися, що я так можу.

Я відпустила дерево й рушила до озера — рушила відчайдушно. Зухвало.

— Енн, — озвався Томас, потягнувся до моєї руки й зупинив мене. — Ти куди?

У його голосі я почула страх, і мені стало страшенно прикро. Я стала огидною собі через те, що викликала в нього цей страх.

— Ти боїшся. Я це відчуваю. Скажи, що сталося.

Я звела погляд на нього й спробувала всміхнутися, потягнулася долонями до його щік і великими пальцями — до ямки в нього на підборідді. Він узяв мене за зап’ястки й повернув своє обличчя, а тоді поцілував середину моєї долоні.

— Графине, ти поводишся так, ніби прощаєшся. Мені це не до вподоби.

— Ні. Не прощаюся. В жодному разі, — палко заперечила я.

— Тоді що ти коїш? — прошепотів він, переклав руки з моїх зап’ястків на талію й притягнув до себе.

Я глибоко вдихнула й замислилась, як найкраще розповісти про наполегливий шепіт озера, що постійно сколошкував моє щастя. У темряві почуття було важче ігнорувати й легше було дати їм волю.

— Я не хочу, щоб ти зник, — прошепотіла я.

— Про що ти? — стиха відповів Томас.

— Якщо я повернуся, ти зникнеш. Я все одно існуватиму, хоч де я буду, зате тебе не стане. Не стане тебе, не стане Оїна, а мені буде несила це витерпіти.

Знову бомкнув гонг, і я схилилася до Томаса, притулившись чолом до його плеча. Глибоко вдихнула, увібравши його в легені й затамувавши подих, а тоді відпустила.

— Тоді не повертайся, Енні, — лагідно сказав він, занурившись губами в моє волосся. — Залишся зі мною.

Мені захотілося посперечатися з Томасом, вимогти від нього, щоб він визнав недосконалість цієї пропозиції. Та натомість я обняла його, втішена його вірою. Може, все й справді аж так просто. Може, це й має бути моїм вибором.

Я звела до нього обличчя, бо мені були потрібні його очі та його впевненість, мені було потрібно, щоб він знав: якщо це справді питання вибору, то я його вже зробила.

— Я кохаю тебе, Томасе. Гадаю, я кохала тебе ще тоді, як ти був лише словами на сторінці, обличчям на давній світлині. Коли дідусь показав мені твій знімок і назвав твоє ім’я, я щось відчула. У мені щось змінилося.

Томас не став мене перебивати чи освідчуватись у коханні. Він просто слухав, лагідно дивлячись на мене згори вниз; вуста його були ще лагідніші, а найлагіднішим був його дотик до моєї спини. Але мені було потрібно за щось триматись, і я стиснула руки, вчепившись у його сорочку, так, як чіплялася за дерево. Шкіра в Томаса була тепла від танців, а під моїми кулаками гупало його серце, нагадуючи, що цієї миті він мій.

— Потім слова на сторінці та обличчя на світлині стали чоловіком. Реальним. Таким, якого можна торкнутися. Досконалим. — Я ковтнула, намагаючись не заплакати. — Я закохалася дуже швидко, дуже сильно й дуже щиро. Не тому що любов сліпа, а тому що… вона не сліпа. Любов не сліпа — вона засліплює. Б’є в очі. Я поглянула на тебе й пізнала найпершого ж дня. Твою віру й твою дружбу, твою доброту і твою відданість. Я побачила все це й дуже сильно закохалась. І це почуття продовжує розростатися. Моє кохання таке велике, всеохопне й надмірне, що я через нього й дихати не можу. Страшно любити так сильно, знаючи, яке крихке насправді наше існування. Тобі доведеться триматися за мене, бо інакше я вибухну… а може, просто полину геть. У небо, в озеро.

Я відчула, як його охопив дрож