Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Ми перенесемо дебати й мінімізуємо втрати, — сказав Гарда. 

— А що з Рідчуком? 

— Після перемоги на виборах ви зможете призначити нового міністра оборони — не зараз же це робити, — Гарда нервово засміявся й наткнувся на дерев’яну маску, якою стало обличчя президента. — Я розумію, з ним як на пороховій бочці: неправильний крок — і нас розірве на шматки. Але якщо ми зараз відправимо у відставку одного з членів нашої команди, то інші просто розбіжаться. Ніхто не може розкидатися друзями, навіть президент. 

Телефон завібрував, на екрані висвітилося нове повідомлення. Гарда не став його читати і перевернув апарат. 

«Що я можу? — думав Едем. — Чи можу я звільнити нечистого на руку керівника, не зважаючи на наслідки? А я ж навіть не уявляю, якими вони будуть. Рішення, яке через неповноту інформації здається єдино правильним, на практиці може виявитися згубним. Дилетант, отримавши владу, може виявитися небезпечнішим, ніж досвідчений негідник». Та в той же час він не сумнівався, що завтра, повернувшись у своє тіло, президент загальмує ситуацію з Рідчуком. А значить, і бездіяльність Едема — теж вибір. 

Мовчання Едема додало Гарді поживи для роздумів. Наче в задачці про дванадцять мудреців, у яких у скриньці або рубін, або смарагд, кожна хвилина тиші підштовхувала голову адміністрації до нових висновків. 

Едем підвівся, взявши собі час на «подумати», а потім згадав, навіщо взагалі прийшов у цей кабінет. 

— Ви не брали з мого столу листівку? 

— Яку листівку? — буденно уточнив Гарда. 

— Із зображенням моря. Вона лежала серед ранкової кореспонденції, а тепер я не можу знайти її. 

Голова адміністрації здвигнув плечима. 

Коли Едем повернувся у президентський кабінет, там уже орудували прибиральники. Він збирався викинути підібраний уламок дзеркала в сміття, але потім поклав його в кишеню піджака. Такий собі мобільний телефон для зв’язку з джином, якщо той передумає й таки вийде на зв’язок. 

Смерть іноді настає раптово й перетворюється на маркер часу — маркер, що розділяє життя причетних на «до» і «після». 

Едем ішов по Лісовому цвинтарю на похорон Олега Фростова, а думав про свій. Яким він буде? Хто зронить на ньому сльозу? Чиї губи прошепочуть молитву? Хто й через роки завмиратиме біля вікна, бо чиясь укутана в плащ постать нагадає йому чи їй про Едема? 

Досі він лише раз дозволив цим думкам збороти себе. Лише раз уявив, хто прийде на його похорон. Кілька колег-юристів, пара колишніх клієнтів, яких Едем витягнув із тяжкої ситуації, дівчина з ресепшена, яка завжди по-особливому йому всміхалася, а на Валентинів день дарувала недорогі запонки або шпильку для галстука, єдиний однокурсник, із яким Едем досі підтримував зв’язок, Капітан, бо йому нікого буде везти на ранкову пробіжку, і нарешті Артур — найближчий з усіх. Він якраз і виголосить промову про те, якого друга й колегу вони втратили, як багато він устиг досягнути і скільком людям допоміг. І була б та промова брехнею, бо нічого Едем не зумів досягнути, дуже небагатьом людям зміг допомогти, а сам Артур, як з’ясувалося, навіть не був йому другом. 

Тепер Едем раптом уявив інший похорон. Що було б, аби люди дізналися, у чиїх личинах йому вдалося побувати і скільки всього зробити за останні дні? Тут був би хлопчик із дитячого будинку, який отримав єдину дозу рятівних ліків. Тут був би музикант, що повернув собі натхнення, і його колишній друг, який заслуговував на правду. Був би тут бізнесмен, який залишив слід у цьому світі на десятиліття вперед, і його батько, який через багато років знову обійняв сина. І була б Інара, стояла би з осклянілим поглядом, а її руки весь час жмакали б хустинку. 

Так, їх не буде. Але тільки тому, що вони не дізнаються. І від думки, що справа саме в їхньому незнанні, ставало тепліше. 

Дощ так і не почався — Гарда мав рацію. Хмари промарширували через пів неба, не вихлюпнувши на Київ свою печаль, і пішли на схід, щоб накрити зливою селища в передмісті. Можливо, небеса пожаліли ту невелику процесію, що зібралася на Лісовому кладовищі на похорон маленької людини, Олега Фростова, чия смерть уже відчутно позначилася на долях причетних до нього. 

«Дощ уважають доброю прикметою, та хіба ж це правильно? — подумав Едем. — Навпаки. Доля не була доброю до Фростова, та виявилася милостивою в день його похорону — не відволікла його рідних від скорботи холодним дощем та чавканням багна, не змусила тих, хто прийшов із ним попрощатися, робити це нашвидку». 

Едем став віддалік. Збоку здавалося, ніби він приходив на цвинтар пом’янути когось близького, а на зворотному шляху вирішив розділити втрату незнайомих людей. «Зате їх відволік від скорботи президент, що раптово з’явився на похороні», — Едем витримав кілька здивованих і один неприязний погляд. 

Він став позаду літнього подружжя в однакових в’язаних кофтах: дама тримала свого кавалера за кінчики пальців, а сам він весь час міняв опорну ногу. Едем дивився в землю, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом, та коли врешті підвів очі, дивуватися довелося йому самому. 

Поруч із ним стояв Капітан. Водій, якого Едем звик щоранку бачити в просторих джинсах і шльопанцях, був у чистій сорочці, випрасуваних штанях і начищених черевиках. Капітан не був знайомий із Фростовим. Так, він знав цю історії, адже Едем жив цією справою й не раз, повертаючись із пробіжки, розповідав водієві про її перипетії, але Капітан ніколи не саджав Фростова у своє таксі. 

Капітан стояв твердо, наче ступив у свіжозалитий бетон, та так і застиг разом з ним, і уважно стежив за всім, що відбувається, наче йому було важливо запам’ятати кожну мить. 

— Пробачте, — не витримав Едем і звернувся до таксиста майже пошепки, — а ви були знайомі з покійним? 

Капітан часто заморгав, відганяючи полуду — не щодня бачиш поруч президента. 

— Ви ж теж не були, та-ак, — урешті відповів він . — Інакше хіба б він тут опинився? 

Троє чоловіків — кремезних і схожих, як молодці зі скриньки, трималися разом, час від часу обмінюючись коментарями. Один із них, у світло-сірому піджаку, постійно сіпався до кишені — по телефон, але так і не зважився потайки сфотографувати президента. У такому ж світло-сірому піджаку Фростов приходив до Едема в обідню перерву. Немолода жінка, яка намагалася приховати свій вік під яскравою помадою й густо накладеними тінями, обпиралася на руку студента, який її супроводжував, і кидала погляди то на священника, то на труну, то на віп-відвідувача. Розкошланий старий у драних черевиках і чоловік з обвітреним обличчям і стиснутими губами —