Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Ось келих з-під шампанського. Його Григорій потягнув із квартири Олекси. Вони повернулися з церкви — прямо до святкового столу. І якщо перший келих був піднятий за майбутнє малюка, який уже спав у ліжечку після обряду хрещення, то другий — за здоров’я хрещеного — Гарди. 

Ось накритий коричневою кришечкою одноразовий кавовий стаканчик із Макдональдса. Вони зустрілися на вокзалі — новопризначений заступник голови Нацбанку Антоненко і щойно відправлений у відставку чиновник Гарда. Три чашки кави довелося їм випити, перш ніж Олекса вмовив Григорія перебратися до Києва, обіцяючи, що знайде йому роботу, тільки б учитель був поряд. Так і сталося. Кришок тоді на стаканчиках не було — це Олекса чітко пам’ятав. Мабуть, Гарда накрив їх пізніше, щоб картонний посуд не збирав пил, бо ж його вже не вимиєш. 

Ось розкладний стаканчик. Такі з’явилися в часи перебудови, вміщали трохи більше ста мілілітрів і були популярними зокрема серед тих, хто їздив у відрядження. Чотири кільця, нижнє з яких кріпилося до пластмасового кружальця — воно й було дном. Конусоподібні кільця підіймалися й фіксувалися, перетворюючись на стакан, який вічно протікав. Одного разу, на початку 90-х, коли Олекса Антоненко був не політиком, а віцеголовою невеликого банку, його занесло в обласну адміністрацію і, завершивши справи, він заскочив пообідати в місцеву їдальню. Доїдаючи гречану кашу, він стежив за чоловіком за сусіднім столиком. Той дістав із внутрішньої кишені пласку флягу та розкладний стаканчик, вилив весь коньяк з першого в друге, і вже ховав флягу в кишеню, коли кільця не витримали — і стаканчик просто склався. Чоловік не вилаявся, не кинувся витирати стіл єдиною серветкою — просто з жалем дивився, як його напій збігає на брудні плити підлоги. Антоненко вийняв із кишені свою флягу і мовчки простягнув сусідові. Так вони й познайомилися — майбутній президент України і майбутній голова його адміністрації. 

У прочинені двері ввірвався регіт такої сили, що навіть люстра загойдалася, а Едем різко випірнув із погребів чужої історії. 

— А можуть написати, що слідчі схопили ось таку Щукіну, — міністр оборони Тимофій Рідчук зайшов до кабінету й, обернувшись, розкинув руки, як рибалка, що хвалиться своїм уловом. 

Гарда, який йшов за ним, відповів йому ввічливою усмішкою. 

Едем був вражений разючою зміною: у ситуативній кімнаті Рідчук був по-військовому похмурий, а тут враз перетворився на життєлюба. Побачивши президента, міністр не розгубився. 

— Пане президенте, як ви ставитеся до риболовлі? 

— Більше полюбляв полювання, — відповів замість Едема Гарда й показав на президентського ціпка, що пояснював, доки тривало це захоплення. 

Рідчук поставився до такого вибору з розумінням. 

— Мені теж колись подобалося полювання. Виберешся на нього навесні, коли морозу вже немає, але ще свіжо, перша трава витикається з минулорічного листя, прілий запах… І ти розумієш, що задля цього всього ти й прийшов сюди, а не заради здобичі. Уявіть, бредеш собі серед дубів, далеко-далеко від задушливих кабінетів… — він був схожим на героя, який ступає по казковому лісу, сподіваючись зустріти зеленокосу мавку. 

— Уявляю, — підтримав Едем. 

Але уявляв він інший ліс. Осінній, по якому вони з Інарою та хлопцями з притулку пробиралися під місячним сяйвом. Устелена листям земля пружинила під ногами, кущі шипшини хапали за штани, а невидима павутина липнула до щік. Було це тільки позавчора, але здавалося, що минув рік. 

Гарда з цікавістю спостерігав за мрійниками. 

— Та все це було до війни, — закінчив Рідчук. — Тепер це блюзнірство — відправляти в мирне небо звук пострілу. Тому ми й висловилися за заборону феєрверків у містах. 

Гарда кивнув, погоджуючись із міністром. Хоча, подумав Едем, насправді голові його адміністрації на такі дрібниці було начхати — чи й не діло, якісь там феєрверки. 

— То я заїду до вас, — сказав Гарда Рідчуку. 

Той не відразу зрозумів, чого від нього хочуть, і кілька секунд Едем спостерігав, як усмішка на обличчі міністра в’яне, наче квітка, залишена на протязі. Гарда ж дав зрозуміти чітко: ми збиралися поговорити з вами, але, бачите, в кабінеті президент, а тому давайте перенесемо нашу зустріч. 

— Так, звісно. 

Рідчук попрощався і м’яко причинив за собою двері. 

— «Випадково» зустрів його біля кабінету, — Гарда зігнув пальці, беручи перше слово в лапки. — Мабуть, дізнався те саме, що й я, і поспішив із повинною. 

Він рушив у бокову кімнату, ляснули двері холодильника. Назад Гарда повернувся в супроводі сирного аромату і з пляшкою «Боржомі». Розлив у дві склянки — отже, налаштувався на серйозну розмову. 

— Б’ють із усіх боків, — сказав Гарда, пригубивши воду, і витер рота пальцями. 

Едем погладжував пляшку, очікуючи продовження. 

— На недільні дебати вони приготували бомбу. Певно, тримали давно, збираючись зірвати в той момент, коли шкода буде найбільшою. Ось чому глава СБУ перестав грати на нашому боці. 

Гарда активував відео на телефоні й простягнув Едемові. 

Знімали з-під стелі в дорогому ресторані. Зображення було не найкращої якості, але в тому, що один із героїв відео — міністр оборони Рідчук, не було жодного сумніву. Із його співрозмовником Едем не був знайомий. Вони досить відверто обговорювали держконтракт на оновлення парку машин для міністерства. 

Обоє почувалися в цілковитій безпеці, тож не вкривали угоду простирадлом багатослів’я, натяків та двозначностей. Навіть непосвяченому ставало зрозуміло, що машини закуплені втридорога, і тепер Рідчук торгувався з майбутнім партнером, вимагаючи збільшити свою частку в цій корупційній схемі. Партнер вовком тримався за кожен відсоток, а в Рідчуку не було ні тієї світлої життєрадісності, що її Едем спостерігав кілька хвилин тому, ні військової романтики, яка робила його таким щирим у ситуативній кімнаті. Зрештою, сторони дійшли компромісу, та він вочевидь все одно не задовольняв їх обох, а тому офіціант приніс пляшку медового віскі. 

— Мерзотники, — більше Едему сказати було нічого. 

Гарда по-своєму інтерпретував обурення президента. 

— Так, якби мерзотники витягли це у вечірні новини раніше, ніж дізналися ми, була б катастрофа. Та тепер ми попереджені, і є час вибудувати оборону. 

— Я про них, — Едем кивнув на телефон. — Не можна цього так залишати. 

Не можна тепер залишати Рідчука на своєму посту — він хотів, щоб Григорій розшифрував його слова саме так.