Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

були налиті такою люттю, що Едем позадкував од дзеркала. Джин ураз постав весь у всьому чорному, і тільки очі його пропікали наскрізь. — Та що ти взагалі розумієш про любов і розлуку, про устремління й розчарування, про гнів і ненависть, про здобутки і втрати, шмаркачу? Це не тобі дали єдину можливість — за сто років! — укласти угоду з кимось зі смертних. Сто років у страху: а раптом щось піде не так? Сто років планів і надій, які можна перекреслити, не беручи до рук олівця. Сто років — задля того, щоб побачити, як по той бік дзеркала обрана тобою людина розмазує шмарклі. 

Пішак із гуркотом випав з Едемової руки на підлогу. Постать джина поволі охоплював вогонь. 

— І знаєш, оскільки я можу передбачати майбутнє, я тобі скажу: вітаю, у твоїх учинків буде наслідок. І закінчиться він смертю того, хто її аж ніяк не заслуговував. Того, хто намагався зробити цей світ кращим. 

— Чиєю смертю? — хотів спитати Едем, але не встиг: джин клацнув пальцем і щез із таким голосним грюком, від якого документи злетіли зі столу і закружляли по кабінету, а дзеркало вкрилося густою сіткою тріщин і за мить бризнуло скалками на підлогу. 

 

 

* * * 

 

Смерть невинного. 

Едем не пам’ятав, скільки простояв, роздивляючись свої відображення у скалках. Він не відповів на запитання охорони, яка влетіла в кімнату, чи все в нього гаразд. Коли у вухах нарешті перестало дзвеніти, а нога вистрелила згустком болю, Едем обіперся на ціпок і спробував продовжити розмову з джином. 

Друге дзеркало було в кімнаті відпочинку, поруч із кабінетом. 

— Саатчі, — тихо покликав Едем, стараючись говорити так м’яко, як тільки міг. — Саатчі, давай поговоримо. 

Тільки відображення сивого чоловіка з мішками під очима. 

— Саатчі, я не розмазуватиму шмарклі. 

Смерть того, хто аж ніяк її не заслужив, — про кого б то? Невже про когось із військових — а отже, Едем відправив уранці людей на смерть? Це суперечило б змісту їхньої з джином розмови й означало б, що Едем має рацію, дорікаючи Саатчі за зроблений ним вибір. Тоді хто? Хтось із причетних до загибелі Фростова персонажів учорашнього дня, в долю яких зумів-таки втрутитися Едем? Та навряд чи вони ставили за мету поліпшити цей світ. 

— Саатчі, з’явися. 

Якщо джин говорив про те, що Едем уже встиг зробити, то гадати про несподівані наслідки — все одно, що випустити рибу в море, а через десять років спробувати виловити все її потомство. Надто багато зустрічей і вчинків. 

— Саатчі, я знаю, ти мене чуєш. Я вже зробив дещо, що призведе до жахливих наслідків, чи тільки збираюся? 

У відповідь — тиша. 

Може, все ж таки мається на увазі військова операція? 

Едем намацав черевиком велику скалку дзеркала й підняв її. Повернувся до телефону і наказав з’єднати його з міністром оборони. 

Ціпок ковзнув по шаховій фігурі. Білий кінь упав набік, блиснувши зубами в німому іржанні. 

Міністерство готується до операції, відповів Рідчук. Сам він чекає в будівлі адміністрації. Через п’ятдесят три хвилини йому нададуть розроблений план, і, якщо він його схвалить, усе розпочнеться. 

Ще є шанс її скасувати, думав Едем, — та чи не зробить він гірше? Немає жодної певності, що джин казав саме про неї. 

Сіра кавалерія хмар готувалася до набігу на ранковий Київ. Суглоби нили. 

— Пане президенте, мені зайти? — спитав Рідчук. 

— Ні, це зайве, продовжуйте підготовку. 

Так Едем змусив себе ухвалити одне й те ж рішення двічі. Білий слон хруснув під президентським ціпком. 

 

Григорій Гарда відійшов у справах, — але секретарка попередила Едема, що він з’явиться з хвилини на хвилину. Президент часто заходив у кабінет голови адміністрації за його відсутності. Причиною був холодильник, завжди набитий їжею. 

Та зараз Едем зайшов не по їжу, а через сущу, здавалося б, дрібницю. Сподіваючись відволіктися від думок про військову операцію, він перебирав пошту й не знайшов у ній листівки із зображенням моря. Неясний спогад, чи то його власний, чи то президента, кольнув його, коли він побачив сьогодні ту листівку. І тепер він прийшов до голови адміністрації по відповідь. 

Кабінет Гарди був не менш просторий, ніж президентський. Едем згадав, що той, на відміну від президента, капітально його відремонтував і обставив, керуючись винятково практичними міркуваннями. Якщо карта України на стіні — то вся всіяна загадковими для непосвяченого відвідувача примітками. Якщо книжки в шафі — то здебільшого юридичні довідники та збірники цитат, які можуть знадобитися при складанні промов. Якщо картина — то із зображенням того небагатого закарпатського села, звідки Григорій Гарда був родом. «Щоб не забувати», — якось поділився він відверто з президентом, і тепер спогад про це виплив так природно, наче Едем завжди його знав. 

Єдиним не функціональним елементом обстановки були полиці з посудом різних типів і розмірів. І так само природно, як і у випадку з картиною, Едем згадав, чому вони тут. 

Ось маленька чашечка для кави, але пили з неї коньяк. Олекса Антоненко тоді був молодий, ще міг танцювати з вечора до ранку, а на порожній трасі не пристібаючись перетворював свій бувалий у бувальцях «мерседес» на винищувача — грозу доріг. Реноме дуже перспективного й амбітного спеціаліста пояснювало, чому 28-річного фінансиста раптово запросили працювати в обласну адміністрацію — головою департаменту економічної політики та стратегічного планування. Згодом Антоненко стане зіркою виконавчого органу, де усім іншим головам департаментів було не менше сорока п’яти. Про другу причину свого призначення Олекса дізнався ввечері першого ж дня роботи, коли в його кабінеті з’явився Григорій із пляшкою коньяку та двома лимонами. Секретарка вже пішла, і єдиним посудом, який знайшов Антоненко, були чашки для кави. Однієї наступного ранку він не дорахувався. Значно пізніше, дізнавшись, хто її поцупив, Олекса запитав себе: чи Гарда вже тоді знав, що доля зв’яже їх тугим вузлом, чи молодий фінансист був не єдиним, чию чашку Григорій забрав на пам’ять? 

Ось звичайний глибокий кухоль із товстими стінками. Гарда забарвлював чай молоком — воно зм’якшує горло, і для першої промови Антонова в ролі президента такий напій був найбільш доречним. 

Ось залізний кухоль. Вони пили з нього самогон на вимкненому станку посеред величезного заводу. Поруч гуркотіли механізми, перегукувалися робітники, злива вдарялася у посірілі вікна. Кухоль був один, а їх виявилося п’ятеро — Антоненко із Гардою, директор заводу, губернатор і авторитетний бізнесмен, якого згодом охрестять