Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Гаразд, - вона відсторонилася. - Дякую. Дуже гарний.

Денис усміхнувся.

- До речі, у мене ще дещо є, - він пішов до дверей. - Я скоро буду. Почекай пару хвилин.

Час у Лери ще був, тому вона погодилася. Поки чекала, вийшла в туалет, потім поспілкувалася з одногрупницями на кухні.

Проходячи повз кімнату брата, почула, як повільно відчиняються двері. Боялася, що зараз почнеться винесення мозку, але, на щастя, це був Костя.

- Привіт, Лєро, - він смикнув підборіддям.

Уперше вона була так рада його бачити. Тільки вигляд у нього якийсь пом'ятий - бліда шкіра, круги під очима, а на лобі проступали краплини поту. Він обережно тримався за живіт, намагаючись приховати біль.

- Ти випадково не в магазин?

- Так, - Лєра підійшла ближче. - Але я повернуся не раніше, ніж за дві години. Тобі щось потрібно?

Костя, який тільки й чекав цього запитання, зник у кімнаті, а за кілька секунд повернувся з купюрою в руці.

- Я алкашкою отруївся, по-братськи зайдеш в аптеку? Так і скажеш - вони знають, що потрібно робити.

- А, звісно, - Лєра взяла гроші. - Я тоді постараюся швидше повернутися.

Як би сильно її брат не нарікав на Костю, вона нормально до нього ставилася. Напевно, тому що вони ніколи не спілкувалися, рідко бачилися і приводів для ненависті в них не було, на відміну від решти, хто знав Костю краще. Ймовірно, було за що його не любити, але її це не стосувалося.

Вона повернулася в кімнату і зовсім скоро прийшов Денис. Цього разу вже у футболці та куртці. В руках електричний чайник, який він колись обіцяв вкрасти в Людмили Яківни.

- Та годі?! - завищала вона. - Як у тебе це вийшло?

- Я вмію бути невидимим, - він знайшов найближчу розетку й увімкнув. На корпусі загорілася лампочка. - Начебто працює.

- Круто. Дякую! - вона обійняла його. - Не виходити зайвий раз на кухню - це подарунок долі. А серйозно? Як?

- Я вмію забалакати будь-кого. Особливо наших вахтерш. Вони не бачать, що коїться в них під носом.

Лєра здригнулася від вібрації телефону. Поглянула на дисплей і зрозуміла, що їй пора.

- Я піду

- Я з вами.

- Що? - усміхнулася вона. Схопила сумку і повернулася до дверей.

- Марк хотів мене підкинути, я сьогодні без машини.

Коли вони вийшли, Лєра зачинила кімнату, і пішли прямо коридором. З кожних дверей чулися голоси студентів, з кухні долинав запах вареної риби. Лєра мимоволі скривилася, намагаючись швидше пройти цю ділянку і не затримувати подих.

- З приводу курсової, - згадав Денис, зупинившись в очікуванні ліфта. - Заглянеш якось? Твоя допомога потрібна.

- Так, звісно. Днями зможу.

Вони зайшли в ліфт, натиснули на кнопку і стали один навпроти одного.

- Марк знає про твої письменницькі здібності?

- Що я тобі курсову пишу? Так, знає.

- То він у тебе не ревнивий, - зауважив Денис.

- А повинен? - поцікавилася Лєра.

Вона одразу пошкодувала про своє запитання, бо Денис дивився на неї не кліпаючи, а Лєра не знала куди очі подіти. Серце раптом почало калатати від незрозумілого напруження. Коли двері ліфта задзвеніли, вона вискочила в коридор, приховуючи збентежену посмішку.

49

Аня стояла біля вікна з цигаркою, зачаровано дивлячись на місяць. М'яке сріблясте світло заливало нічний краєвид, і вона вдивлялася в кожну деталь, намагаючись розглянути все, що дозволяв її зір.

Коли двері на кухню відчинилися, Аня прийшла до тями. У відображенні вікна помітила Влада. Він мовчки підкурив і сів на край столу. Дозволивши собі кілька разів сфокусуватися не на тому, що відбувається за вікном, а на його відображенні, кожного разу ловила на собі його погляд.

- Що?

- Місяць гарний.

Хоча Аня знала, що дивиться він зовсім не на місяць. Варто було на секунду кліпнути та випасти з реальності, як Влад опинився поруч. Стояв позаду неї, спершись руками на підвіконня. Його дихання Аня могла відчувати десь на маківці.

- Що відбувається?

- Ти стоїш надто близько, - Аня сильніше втиснулася в підвіконня. - Тобі так не здається?

- Може, тоді повернешся до мене обличчям? - прошепотів він їй на вухо.

Від цього шепоту Аню пробрало до мурашок, мовби її торкнувся розряд електрики.

- Краще постою до тебе спиною.

- Так теж непогано, - Влад глибоко вдихнув, як здалося Ані, запах її волосся. - Що сталося? Що ми не так зробили?

Пригнувшись, Аня вислизнула з полону його рук і, опинившись на безпечній відстані, змогла відповісти:

- Річ не у вас... хоча пропалений плед я не пробачу. Звісно, я згодна, так буде краще, але... - вона глянула на двері й помітила, що там стоїть Коля. Проходив повз, а, побачивши їх, загальмував. - Це Лєра попросила сказати, щоб ви рідше в нас з'являлися.