Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Лука вже був на ногах. Він стояв трохи осторонь, ближче до дерев, і розмовляв із кимось із нашої команди. Його постать була підтягнутою, впевненою, але водночас у його жестах завжди відчувалася якась природна м'якість. Я на мить зупинилася, щоб просто поспостерігати за ним. Його руде волосся виглядало трохи розтріпаним, а сірий светр злегка облягав плечі, які, як мені здавалося, могли витримати будь-який тягар.

Він повернув голову, і наші погляди зустрілися. Лука посміхнувся – ледь помітно, але ця посмішка була тільки для мене. Від цього жесту в моїй душі розливалося тепло, яке контрастувало з прохолодою ранку.

— Ранок, — привітався він, коли я підійшла ближче. Його голос був трохи хрипким, можливо, через те, що він ще не до кінця прокинувся.

— Ранок, — відповіла я, намагаючись виглядати спокійною, хоча серце билося трохи швидше, ніж звичайно.

Він наблизився й м'яко провів рукою по моїй спині. Його дотик був таким природним, що я майже забула про все навколо.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала всю ніч, — зауважив він, уважно вдивляючись у моє обличчя. Його пальці легенько торкнулися мого підборіддя, змушуючи мене підняти погляд.

Я зітхнула.

— Не могла заснути, — зізналася я.

— Через Барса? — спитав він тихо, і я побачила, як його брови трохи зійшлися.

Я кивнула, не знаючи, як описати весь цей хаос у своїй голові.

— Лука, — почала я, намагаючись зібрати думки. — Я не знаю, що мені робити. Як зрозуміти, чи справді він... такий поганий?

Лука мовчав, дивлячись на мене своїми спокійними очима. Він здавався таким впевненим, таким сильним, що я мимоволі потягнулася ближче, шукаючи опору.

— Єво, — сказав він після паузи, — ти маєш право знати правду. І якщо це означає, що ти хочеш поговорити з ним, то я буду поруч.

Його слова були такими простими, але вони мали величезну вагу. Я не стрималася й кинулася йому в обійми. Його руки міцно обгорнули мене, і я відчула, як він легенько погладжує мене по спині.

— Дякую, — прошепотіла я, притискаючись до нього ще сильніше.

— Я завжди буду поруч, — відповів він, нахиляючись, щоб торкнутися своїми губами мого чола.

Цей момент був таким ніжним, таким особистим, що я навіть не помітила, як нас почали оточувати інші члени команди. Хтось із них голосно кашлянув, і я різко відійшла, хоча Лука залишився незворушним.

— Отже, який у нас план на сьогодні? — поцікавився один із хлопців, трохи хитро посміхаючись.

Лука кинув на нього серйозний погляд, але в його очах промайнула тінь усмішки.

— Спочатку сніданок, — відповів він. — А потім вирушаємо.

Я кинула на Луку запитальний погляд, але він тільки ледь помітно хитнув головою, ніби кажучи, що розповість пізніше. Моє серце завмерло в очікуванні. Можливо, сьогодні я нарешті зможу дізнатися правду.

Ми пішли до столів, і я ледве відчувала смак їжі. Мої думки знову і знову поверталися до Барса. Невже він справді такий поганий, як про нього говорять? Чи може в його серці ще залишилося хоч трохи тепла? І якщо він дійсно Золотий Барс, чи зможу я колись пробачити його за все?

Лука весь час був поруч, час від часу кидаючи на мене заспокійливі погляди. Він ні слова не сказав про мою відсутність апетиту, але я відчувала його турботу в кожному жесті.

Коли всі були готові, ми вирушили в дорогу. Сонце вже піднялося вище, і його теплі промені приємно гріли обличчя. Лука йшов поруч, тримаючи мене за руку, ніби боявся, що я можу зникнути.

— Усе буде добре, — тихо сказав він, коли ми відійшли трохи вперед від групи.

Я мовчки кивнула, стискаючи його руку трохи міцніше. Мені хотілося вірити йому. Хотілося думати, що правда, якою б вона не була, принесе мені спокій.

Ми йшли вже кілька годин. Дорога була вузькою, подекуди густо оброслою травою, а подекуди вкритою дрібним камінням, що хрустіло під ногами. Лука не відпускав моєї руки, і я ловила себе на думці, що цей простий жест заспокоював мене більше, ніж будь-які слова. Його долоня була теплою, міцною, але водночас такою ніжною, ніби він боявся зробити мені боляче.

Я раз у раз поглядала на нього. Лука був зосереджений, дивився вперед, але час від часу кидав короткі погляди на мене, ніби перевіряючи, чи все гаразд. Його обличчя залишалося спокійним, а в очах читалася рішучість.

— Що ти думаєш про Барса? — нарешті наважилася я запитати, коли ми трохи відстали від решти групи.

Лука на мить зупинився і повернувся до мене. Його погляд став уважним, майже проникливим.

— Чесно? — перепитав він, обережно відпустивши мою руку, щоб поставити її на моє плече.

— Завжди чесно, — я намагалася посміхнутися, але відчувала, як щось важке стискає мої груди.

— Я думаю, що він складна людина, — почав він, дивлячись мені прямо в очі. — Але це не означає, що він погана людина.

Я розгублено зітхнула і обернулася, щоб зібрати свої думки. Сонце світило крізь верхівки дерев, кидаючи золотаві відблиски на стежку перед нами.

— Але всі навколо кажуть, що він... — я замовкла, не закінчуючи речення, бо ці слова відчувалися гіркими на язиці.

Лука знову підійшов ближче, торкнувся мого підборіддя і змусив мене підняти голову, щоб я дивилася прямо на нього.

— Єво, люди завжди говорять. Але ти не зможеш скласти свою думку, поки сама з ним не поговориш, поки не побачиш усе своїми очима.

Його слова звучали так переконливо, що я відчула, як у грудях зароджується маленький вогник надії.

— А якщо я не зможу? — прошепотіла я, боячись навіть сформулювати це запитання голосніше.

Лука нахилився трохи ближче, і я відчула, як його лоб торкнувся мого.

— Ти зможеш, — сказав він тихо, але в його голосі було стільки впевненості, що я майже повірила в це.

Я не витримала й кинулася до нього в обійми. Його руки одразу обгорнули мене, міцно притискаючи до себе. Його дихання було таким близьким, що я відчула, як його груди рівномірно піднімалися й опускалися.