Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Під час окупації Анатолій прилаштувався пошту з Горлівки носити. Двічі було таке напружене становище, що наші війська підходили до району Горлівки і німці тікали. І Анатолій не хотів лишатись, а говорив, що відступить з німцями.

Розкажу, як вони з батьком попали у концтабір. Концтабір був на вокзалі міста Сталіно (Донецька). Мій батько жив в адміністративному будинку, там була і пошта, і наша квартира. Коли він був начальником пошти, то вийшов наказ населенню здати всі приймачі, зібрати їх на пошті, опечатати в ящиках, повісивши етикетки з прізвищами, щоб потім віддати власникам. Позбирали ці приймачі, наша армія благополучно відступила, а в батька зостався пістолет і ті радіоприймачі. Ви узяв два найкращі приймачі й заховав. Я попав в оточення під Полтавою і тільки навесні 1942 року, поранений, добрався додому. Одна розвага в мене була ці приймачі. В кладовці вмикаю і цілу ніч слухаю, а вдень сплю. Почали італійські солдати цей двоповерховий будинок, де ми жили, розбирати і помаленьку топити печі; приймачі ж, зібрані від населення, були сховані під підлогою. Бачимо погане діло, «макаронники» виламують дошки з підлоги, топлять і добираються до тих приймачів.

Треба сказати, що як тільки прийшли німці, батько пішов до старости і здав свій пістолет. А головою селищної ради був директор середньої школи Ващенко Борис Іванович, його син разом зі мною закінчував десятий клас. Ледащо був цей його син Гліб, проте екзамени блискуче здавав. Батько й заніс йому пістолета. Потім ми з двоповерхового переїхали в одноповерховий чотирьохквартирний будинок. В одній з квартир жила перекладачка Рузінова, вона була вчителькою молодших класів, вдова з сином, її чоловік, єврей, був головним інженером - на заводі й помер. Вона дуже добре знала німецьку мову і зразу пішла в гестапо й запропонувала свої послуги. І чогось вона не хотіла, щоб батько переїхав у цей будинок і жив поряд. Але раз староста дозволив, то батько наймає підводу і neревозить майно. А цей синок Рузінової весь час спостерігав. І ось остання ходка, наклали на підводу барахло і цих два приймачі зверху. Той і вистежив. Ці приймачі сховали у погріб, а він був не тільки наш, а й Рузінової. Її синок вночі відриває дошку, залазить у нашу частину погреба й бачить ящики; заглядає туди - приймачі. Пішов він і мамаші своїй розказує, що в Добрянського приймачі лежать. Оце ми ввечері переїхали, а вранці вже гестапо прийшло обшук робити. Знайшли вони ті приймачі; батька й брата у машину та й повезли. Повезли, і півмісяця ні слуху ні духу, невідомо, чи живі.

І тут сталося щось із розряду містики. У матері була подруга Мотя, а в цієї Моті була знайома Олена Борисівна, жінка вже досить літня. Вона займалась ворожінням, і біля її квартири завжди стояла черга людей. Так от, коли забрали батька і брата, мати страшенно переживала, ніяких же звісток не було. Пішла в гестапо, просить цю нашу сусідку-вчительку: «Віддам вам і плаття хороші, тільки скажіть, чи хоч живі вони». Рузінова плаття взяла, а нічого не сказала. (І в цієї вчительки вистачило нахабства вже після того, як німці забралися з Донбасу, а прислужники гестапівські врозтіч кинулися, знайти нас - батько тоді працював на шахті коло Макіївки - і просити, щоб допомогли їй якось влаштуватися на роботу. Вона все своє добро кинула, тільки одне те плаття в неї і зосталося, що мати їй дала. Мати їй сказала: «Самі не маємо роботи, і нічого сюди ходить»). Отже, мати ніде не могла нічого взнати, що ж з батьком і з братом. Звернулася до своєї подруги Моті. Та запропонувала, що поїде до Олени Борисівни, і якщо вона щось знає, то скаже. Поїхала, а мати її попередила: «Тільки ти без фокусів, що вона скажете й мені скажеш. А то я тебе більше знати не хочу, якщо почнеш мені брехати». Прийшла Мотя до Олени Борисівни в гості, принесла гостинці і розповіла про те, що з її подругою таке лихо трапилося. А ця Олена Борисівна й відповідає: «Знаєш, я тобі нічого не скажу, твої знайомі в Бога не вірують, до нас ніколи не зверталися і можуть обійтися без нас і далі». Вертається Мотя, Колісник її прізвище, мати її зустрічає і бачить, що вона мнеться, не хоче говорити. Мати на неї гримнула: «Або я тебе не знаю, або ти правду кажеш». Ну вона все й розповіла. А мати моя й каже Моті: «Передай своїй знайомій, щоб вона з себе святої не корчила, вона грішниця, бо в Писанії сказано «не осуди ближнього свого, бо й сам будеш осуджений»». Наступної неділі Мотя пішла в Макіївку знов до Олени Борисівни. Не дійшла ще метрів 50 до її хати, як та вискочила й каже: «Твоя знайома правильно думає, я винувата, я грішниця, я каюся. Скажеш, що її чоловік і син живі; скоро матиме від них вісточку. І будуть ще вони жити довго».

У таборі, де сиділи батько і Анатолій, було багато полонених, вони прокладали трамвайну лінію. Про деякі їхні пригоди розповім.

Споруда вокзалу оточена колючим дротом; кругом вартові з автоматами; під конвоєм ув'язнених ведуть на роботу і під конвоєм назад. Попав у табір один співак, дуже гарно співав, але він, очевидно, був трохи «чокнутий». Будь-хто міг змусити його співати. Цей вокзал завжди бомбили літаки. Тільки налітають літаки, охорона зразу ж в'язнів замикає у будівлі, а самі по щілинах поховаються й лежать. От під час одного з таких нальотів бомба попала в приміщення вокзалу і воно запалало. Люди замкнені ззовні, на вікнах грати - ніяк не вилізти. В'язні кричать, а охоронці не поспішають їх відчиняти, бо ще наліт не закінчився...

Коли почали підходити наші війська, німці вишикували полонених у колону й погнали. Три доби вони йшли, не спали, не їли. Між Сталіно і Дніпропетровськом зупинилися. Дали їм їсти пригорілу картоплю; понаїдалися цієї картоплі, і почався у всіх шлунковий розлад. А батько і Анатолій не їли її. Йдуть по дорозі і рвуть деревій, пожували його й виплюнули, то в них розладу не було. Не доходячи до Дніпропетровська, домовляються батько з Анатолієм, що треба тікати, бо в Дніпропетровську на поїзд повантажать та ще й у Німеччину завезуть. А за цей час, поки вони йшли, було три спроби втечі і всі невдалі. Зупинилися в якомусь селі, замкнули їх у коморі; в'язні присвітили і бачать, що в коморі є люк на горище. Хоч і височенько було, але один до другого на плечі, і кілька чоловік вилізли й сховалися на горищі. Вранці перевірка, недораховуються чотирьох чоловік; обдивилися все, ніде немає. Один поліцай посилає другого: «Ану, лізь на горище». Той заліз і прикладом їх... Повели розстрілювати, вони лазять на колінах, просять, цілують вартовим чоботи...