Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Я зрозуміла, — сказала винувато.

Альфред узяв мене за підборіддя і поцілував. Ми вийшли в коридор. Лікар відвів нас у місцевий спортивний зал. Тут були стандартні тренажери і стінка для сколадрому. А сам зал майже розміром як третина футбольного поля, загалом величезний. Альфред пішов до присутніх хлопців для тренування. Доктор займався зі мною сам. Я йому нічого не говорила, але це нагадувало лікувальну фізкультуру. Я начебто не така доходяга. Після розминки лікар сказав:

— Усе вільна.

— Можна мені полазити?

— Так, звісно. Я вас підстрахую.

— Скажіть, те що мені минулий лікар говорив про виснаження і щось про повний спокій. Це серйозно?

— Ізабелло, я дивився його записи і ваші скани, у вас усе загоїлося. І як на мене він надмірно панікує. Я пам'ятаю, у вас був удар по голові. Але вже минуло два дні і легкі навантаження вам навіть корисні. І головне будьте обережні на стінці. І якщо що, я втримаю вас. Тож переживати вам нема через що.

— Я й не переживаю. Просто хотіла переконатися, що можна і ви нервувати не будете.

Лікар тільки фиркнув і подав мені страховку і допоміг її одягнути. Я насамперед смикнула страховку, перевіряючи, що вона не обірветься. Тільки після цього полізла на стінку. Знову став згадуватися місяць проведень на дикій планеті. Постаралася викинути ці думки з голови і полізла на складнішу частину стіни. Думала максимальне зосередження і самовіддача дадуть змогу викинути неприємні спогади. Але чим важче мені було, тим гіршими були спогади.

До тями прийшла, коли повисла на одній руці. Я усвідомила, що якщо не візьму під контроль свою голову і свої думки, то ризикую зірватися. Притому не стільки з траси, скільки по життю і траса просто як відображення внутрішнього стану.

— Зберися Ізабелла! — сказала сама собі — Батьків уже не повернути. Нікого із загиблих не повернути. І в тому немає твоєї провини, що хлопці двері не зачинили.

Я підтягнулася на одній руці і вхопилася за сусідній виступ. Потім знайшла ногами опору. Стало легше, не стільки фізично, скільки морально.

— Ти ж не хочеш, щоб Лістери і їм подібні забрали справу твого батька. Хоча б у пам'ять про нього і матір, які присвятили цьому все своє життя, я маю не просто зберегти фірму, а й домогтися набагато більшого.

Говорила я дуже тихо і за цим не помічала, як піднімалася все вище найскладнішою трасою.

— Так, для того, щоб вижити на планеті з урсами, потрібно бути дуже сильною, — сказав один з військових іншим.

Хлопці стояли і дивилися, як підіймалася стіною.

— Скоріше для того, щоб керувати тією фірмою, що в неї є, треба мати залізні нерви, — сказав їм командир, — Вчіться, хлопці, і не ганьбіть мене.

— Ем, Альфред, це правда, що її урси не бачать.

— Так.

— А тебе?

— Бачать...

Я тим часом дісталася до верху і тільки зараз зрозуміла, що стінка закінчилася. Тут був виступ, на який можна було забратися і посидіти. Так і зробила, за одне оцінила висоту від стелі до підлоги. А я сиділа якраз під стелею, маківкою торкаючись її.

— Вона сумнівається у страховці, їй її кілька разів підрізали, — сказав Альфред.

— Ізо, можеш стрибати, плавно спустимо, — сказав лікар, — Ти ж перевіряла страховку і до неї ніхто не наближався.

Я трохи спустилася і, відштовхнувшись від стіни ногами, стрибнула. Лікар плавно мене спустив на підлогу.

— Молодець, — сказав командир — таких результатів ніхто не очікував від мініатюрної дівчини.

Лікар поклав руку мені на лопатки і направив у потрібний бік.

— Відразу протеїновий коктейль і через годинку нормальний сніданок. А години через три з половиною будуть нормальні навантаження. Будемо повертати тебе у форму.

Альфред пішов зі мною до лікаря в кабінет. Доктор дістав баночку з протеїнами і став відміряти.

— Ем, лікарю, це ви вже багато насипали. Для моєї ваги потрібно менше.

— А це з розрахунком на твою нормальну вагу. Тобі потрібно її набирати. І ввечері дам інший поживний напій із вітамінами та мікроелементами. Будемо приводити твій організм до ладу. До речі, як голова?

— Нормально. Особливо те, що я виспалася, пішло явно на користь.

— Ось і добре. За годину чекаю обох у їдальні.

Я швидко випила коктейль і повернула докторові склянку. Він помахав нам рукою.

— Їдальню знайдете? — і, не давши нам відповісти, сказав — Гаразд, зайду за вами.

До каюти дійшли майже нормально, майже не заплутавши. Тільки кілька разів звернули не туди і довелося повертатися.

— Ти як запитав Альфред? — коли зайшли в каюту — Просто ти ледь не зірвалася.

— Знаєш, варто було полізти по стіні, знову згадалася планета і загалом у голову лізли різні дурниці. І те, що я мало не зірвалася, більше характеризувало внутрішній стан. Просто я останні дні почувалася не дуже. Знову почала згадувати батьків, їхню смерть. Адже їх убили, хоч і виглядало це як нещасний випадок.