Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Я ніколи не була прихильницею зайвого драматизму у стосунках. Здавалося б, якщо у вас є почуття, й вони взаємні, просто будьте разом. А якщо не можете — нема чого мучити одне одного. Краще просто розійтися.

Та, можливо, усе не так просто. Можливо іноді стосунки варті того, аби терпіти труднощі. Ризикувати.

Я всілася в нього на колінах так, аби наші обличчя опинилися навпроти одне одного, й обхопила його щоки руками, провівши кінчиками пальців по гострим вилицям, запам’ятовуючи кожну рису його ідеального обличчя, а тоді спитала:

— Ти зараз намагаєшся захистити мене, чи втекти від цих стосунків? Бо, якщо перше, я усе вирішила, ще коли зізналася тобі. Якщо ж друге… — я намагалася триматися гідно, та мій голос однаково ледь тремтів, — Що ж, я усе зрозумію. Не бійся, я не стану тією жалюгідною колишньою, що отруюватиме тобі життя.

— І тебе це влаштує? Обмежити усе сексом?

Було складно зрозуміти що саме він відчуває, питаючи в мене таке, чи що хоче почути, тож я просто сумно всміхнулася, й знизала плечима.

— Не можна змусити когось відчувати те, що він не відчуває. Чи бажати чогось, чого він не хоче. Можна тільки прийняти почуття іншої людини.

Так. Я б збрехала, якби сказала, що мене зовсім не хвилює те, чи хоче Артур бути зі мною. Та я однако не збиралася втрачати гідність. Навіть якщо мені болітиме.

Я знала, що впораюся. Що зможу жити з відмовою. Однак глибоко всередині все ж сподівалася, що у нас є шанс.

Він — перший, хто змусив мене втратити голову за багато років. Крім нього я відчувала таку пристрасть лише до мистецтва. До малювання. Воно було усім моїм життям. І сама тільки думка про те, що схоже місце в моєму серці може посісти людина, збіса лякала.

Та я ніколи не була боягузкою. І не мала наміру ставати нею тепер.

Я дивилася просто в глибокі зелені очі, й чекала його рішення, як вироку. І, врешті, він заговорив:

— Тобі не треба мене примушувати. Я вже казав раніше. Я не зустрічав нікого настільки ж сміливого та неймовірного, як ти. Я захоплююся тобою. Я божеволію від тебе. І я зроблю заради тебе все. Я буду боротися за нас, якщо це те, чого ти хочеш. Захочеш, щоб я зник — я залишу тебе у спокої. Захочеш бути зі мною, і я робитиму все, щоб ти про це не пошкодувала. Носитиму тебе на руках, варитиму тобі каву, перетворю усю квартиру на художню студію. Я цілуватиму і кохатиму тебе до нестями. Бо ти варта цього. Ти варта цілого світу.

Мені забракло повітря.

Те, що він казав… Це було хвилююче і прекрасно. А ще щиро.

Я ніколи раніше не чула нічого схожого на це. І не була впевнена, що бодай хтось чув.

Навряд я змогла б підібрати гідну відповідь на це зізнання. Тому знову потягнулася до нього та поцілувала, вкладаючи у це всі свої почуття.

Поцілунок був такий глибокий і чуттєвий, що я ледь пам’ятала як дихати, й швидко переріс у дещо більше. Та цього разу ми не поспішали рухатися.

Важко дихаючи та притиснувшись одне до одного, ми розірвали поцілунок. В такій позиції він здавався ще більшим, й глибше, ніж до цього, тож я тихенько застогнала, перш ніж промовити усе те, що збиралася.

— Я хочу боротися разом з тобою. Заради нас, — врешті промовила я, обіймаючи його за шию, — Я знаю, буде непросто, можливо небезпечно, та це варто нашої спроби. Варто ризику. Я впевнена у цьому. Тому, будь ласка, більше не кажи мені, що я можу піти. Не кажи, що залишиш мене, якщо це те, чого я хочу. Бо я хочу бути з тобою. Навіть якщо це означає, що кур’єр з їжею може раптом витягнути пістолет, а тоді сидіти, прикутий до стільця, в очікуванні арешту. Чи що мені доведеться завжди носити з собою шокер, й слідкувати, щоб зі спини не підібралася якась мерзота з хлороформом. Мене не налякає якась купка злочинців, що хоче зіпсувати тобі життя. Ти сказав, що божеволієш від мене, та я також божеволію від тебе. Ти змушуєш мене відчувати те, чого я ніколи раніше не відчувала. Ти змінюєш мене. І я хочу побачити до чого це призведе. Разом з тобою.

Ми кохалися до глибокої ночі. Так, ніби це останній день у нашому житті. Ніби “завтра” ніколи не буде. Тож не дивно, що ми проспали до самого обіду. А тоді, всміхаючись, ще довго лежали у ліжку, в обіймах одне одного.

Снідали також у ліжку, замовивши їжу у номер. Не хотілося його покидати, та йти до ресторану, де існував ризик зіткнутися з Орловим. 

Здавалося, ми могли провести там цілу вічність. Та я знала, що рано чи пізно нам доведеться вийти з номера, й зіштовхнутися з рештою світу. Дати йому відсіч.

Та не сьогодні. Не зараз.

В нас ще буде час для битви.