Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Ми вирішили, що це буде день тільки для нас. Такий собі вихідний, перш ніж ми поринемо у нову жалюгідну аферу з Орловим, ризикуючи своїми дупами.

І, якщо чесно, я збиралася провести його у ліжку. Та Артур мав дещо інші плани…

— Ти впевнений? — здивовано запитала я, розглядаючи розгорнуту брошуру з заходами та подіями цього тижня.

Романтичний вечір танців для закоханих, що мав відбутися сьогодні в другій залі ресторану, займав цілих дві сторінки.

— Звісно. Якщо це наш перший офіційний день, як пари, він має запам’ятатися, хіба ні? Ти заслуговуєш на справжнє побачення.

Стало приємно, дуже. А ще я раптом спіймала себе на думці, що хвилююся, ніби школярка перед прогулянкою з популярним хлопцем, й відчула вдячність до помічниці Мирона, що складала речі в мою валізу, завдяки якій я мала цілу купу одягу для побачень.

Єдине, що мене турбувало, це чи не трапиться нам на шляху Орлов, і чи не зіпсує ця мерзота увесь вечір.

Для заходу я обрала довгу вечірню сукню ніжного кремового кольору, з сексуальним розрізом вздовж правої ноги. Артур обрав темно-зелений костюм без краватки, з кремовою сорочкою.

Я саме займалася зачіскою перед дзеркалом у ванній, коли почула, як відчинилися та зачинилися двері у номер, а тоді виглянула, щоб перевірити, й застигла на місці. Просто посеред кімнати стояв Артур, з величезним букетом червоних троянд у руках, й посміхався мені.

Деякий час я не знаходила слів, відкривши рота.

Звісно, мені і раніше дарували квіти. І троянди, і не лише їх. Та ніколи — такий великий букет. Й, що важливіше, жоден з тих хлопців не був Артуром.

— Я збирався зробити усе правильно. Сподіваюся це не надто банально? — спитав він, чекаючи мого вердикту, — В них не надто великий вибір квітів…

Я підбігла до нього, й поцілувала, перш ніж він встиг ще щось сказати, а тоді посміхнулася.

— Ні. Артуре, вони чудові, дякую!

Букет виявився не лише величеньким, а й доволі важким, тож я не могла втримати його однією рукою. Довелося обхопити його обома руками, щоб втримати.

— Яка краса... Тільки де ж його зберігати? — я розгублено роззирнулася, проте, звісно, не знайшла ані вази, ані відра, щоб поставити квіти у воду. Та Артур мене заспокоїв:

— Працівники готеля про все подбають. Можемо залишити його на столі. Ходімо?

Я кивнула, гадки не маючи, як сама про це не подумала. Мабуть надто захопилася думками про побачення. Зовсім вже замріялася.

Вийшовши з номера, я боязко озирнулася туди, де мав бути номер Орлова, ніби той міг будь-якої миті вискочити з-за дверей. Та, на щастя, ми не зустрілися ані на поверсі, ані пізніше, в ліфті, і навіть в ресторані.

Здавалося, нас оберігала вдача, або ж цей покидьок уповз кудись по своїх злодейських справах. Мені було байдуже. Головне, що його не було там, щоб зіпсувати нам вечір.

В ресторані панувала незвична темрява, тож офіціанти особисто зустрічали біля входу кожну пару, й проводжали до столиків, готуючись до шоу, з якого мав початися вечір, й приймаючи замовлення.

Аж раптом стеля перетворилася на зоряне небо. Неймовірне і казкове.

Тоді ж заграла пісня Rewrite the stars, одна з моїх улюблених, а на невеличкій сцені, на якій раніше грали живу музику, за завісою з’явилися дві тіні: войовничого янгола та чарівної демониці.

Це був не просто танець, а справжній театр тіней. Історія про те, як любов перемагає війну й ненависть, рятує життя і дарує крила.

Під кінець шоу я з подивом зрозуміла, що плачу, й потай витерла очі. Впіймавши мій погляд, Артур м’яко всміхнувся, й простягнув мені паперову хустинку. Я з вдячністю прийняла її, й, знайшовши його руку, переплела наші пальці.

В ресторані стало трохи світліше, й перед завісою, просто під променями світла, опинився молодий та високий чоловік. На ньому був чорний фрак, такий самий чорний циліндр та срібна карнавальна маска. В руках незнайомець тримав тростину.

— Вітаю вас, закохані пани і панянки! — мовив він з посмішкою в мікрофон. Голос незнайомця виявився глибоким та привітним, — Радий вас бачити на цьому вечорі у цей чудовий день! Поаплодуємо нашим неперевершеним акторам та музикантам!

З усіх боків почулися оплески, й ми з Артуром приєдналися до них, в очікуванні того, що буде далі.

Ведучому чудово вдавалося підбурювати публіку. Здавалося, він почувався природньо, приковуючи до себе погляди десятків незнайомців.

— Знаю, більшість з вас тут через танці, я правий? — одним спритним рухом він скинув зі своєї голови циліндр, й покрутив його на пальці, мов дзигу, — Та не поспішайте підійматися зі своїх місць, адже шоу… тільки починається!

На цьому слові ведучий підкинув циліндр до стелі, і той розпався на мільярд сяючих блискіток.

Захоплена публіка гомоніла та аплодувала. Хтось навіть свистів.

Я, зізнаюся, також була вражена, хоч моя реакція і була дещо стриманішою.

А ще десь в глибині свідомості крутилася думка про те, що фокуси не були зазначені, як частина шоу. Та я швидко за неї забула.