Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Треба було збиратися. Але Роан ніяк не міг скластися до купи. Наче якась потойбічна сила тримала його і пускала вчасно зібрати речі.

Він не міг пояснити Ален що з ним відбувається але почував себе якось кепсько. Дуже погано. Він навіть було подумав все залишити і перечекати. Але дивлячись на Ален, він відновив по мало сили аби рухатися далі, до поставленої цілі.

Роан зібрав речі, визвав таксі і вони поїхали в аеропорт. Майже всю дорогу вони мовчали. Ален не сказала ні слова, даючи Роанові можливість зібратися з думками. Вона просто тримала його за руку і тепло її тіла зігрівало його серце, наче заряджало своєю енергією на весь час його перебування поза зоною доступу.

– Я залишив свій ноутбук і зняв з нього пароль. – сказав Роан. – Якщо тобі буде треба – то можеш будь-коли скористатися ним.

– Ти мені так довіряєш?

– Так!

Відповідь була лаконічна але переконлива. Настільки переконлива, що у Ален це не визвало ніякого запитання. Це виглядало цілком природно. І вона нічого не відповіла на то. Тай до дідька слова, якщо вона для нього цілий світ.

Вони їхали містом. За вікном мелькали кафе, які вони не раз відвідували. Рона наче спеціально хотів проїхатися цією дорогою, наче хотів розтягнути час. Наче бажав уникнути так не бажаної для нього зустрічі.

– Є і коротша дорога! – сказав водій.

– Ні, нам і ця подобається. – відповів Роан.

Тож водій, здивований вибором клієнта, по мало їхав далі, наче розуміючи настрій свого клієнта.

Вже з люка літака Роан ще раз подивився в далеч, де там, на відстані стояла Ален. Він згадував той самий момент, з якого все почалося. Роан усміхнувся. Він був щасливий. Вперше, за довго роки він летить і хоче повернутися. Вперше його хтось чекає.