Читати книгу - "Quo vadis"

Лігія ж бачила, що з ним діється, як він бореться з собою, як єство його відкидає цю віру, і якщо, з одного боку, це смертельно вражало її, то, з другого боку, жалість і вдячність за те безмовне пошанування, що його Христові виявляв, схиляло до нього з нездоланною силою її серце. Згадувала собі Помпонію Грецину й Авла. Для Помпонії джерелом безупинного смутку й постійних сліз була думка, що по смерті вона не зустріне Авла. Лігія почала тепер ліпше розуміти цю гіркоту й цей біль. І вона знайшла дорогу істоту, з якою загрожує їй вічна розлука. Часом вона, щоправда, втішала себе, що його душа відкриється ще Христовій істині, але сподівання на це розвіювалося. Знала й розуміла його вже занадто добре. Вініцій – християнин! Ці два поняття навіть у її недосвідченій голові не могли співіснувати. Якщо розважливий і статечний Авл не став ним під впливом мудрої та доброчесної Помпонії, як же міг ним стати Вініцій? На це не було відповіді, а радше існувала тільки одна: що немає для нього ні сподівання, ні порятунку.

Але Лігія помітила зі страхом, що ця приреченість, яка висіла над ним, замість того щоб підбурювати проти нього, через саму жалість робила його для неї ще дорожчим. Часом охоплювало її бажання поговорити з ним щиро про його темне минуле, та коли одного разу, сівши коло нього, сказала йому, що поза християнським вченням немає життя, він, уже дещо зміцнілий, трохи підвівся, обіпершись на свою здорову руку, й раптом, поклавши їй голову на коліна, мовив: «Ти і є життя!» І тут дихання завмерло в неї в грудях, запаморочилось у її голові, й якийсь трепет блаженства пробіг по всьому тілу. Охопивши долонями його схилену голову, намагалася його вкласти, але сама нахилилася над ним так, що вустами торкнулася його волосся, і хвилину, сп'янівши одне від одного, боролися з любов'ю, що штовхала їх назустріч.

Лігія підхопилася врешті й вибігла з кімнати, відчуваючи, як кров палає в жилах і голова йде обертом. Але це була крапля, що переповнила чашу. Вініцій і не здогадувався, як дорого доведеться йому заплатити за хвилину блаженства, та Лігія зрозуміла, що тепер вона сама потребує порятунку. Ніч після того вечора провела безсонну, в сльозах і молитвах, із відчуттям, що негідна молитись і що не може бути почутою. Вранці вона вийшла з кубікулу і, погукавши Криспа до садової альтанки, увитої плющем і зів'ялою березкою, відкрила йому всю душу, благаючи його разом з тим, аби дозволив їй покинути оселю Міріам, бо не довіряє вже собі й не може перемогти в своєму серці любові до Вініція.

Крисп, який був чоловіком старим, суворим і поринулим у молитовний екстаз, погодився з її наміром покинути оселю Міріам, але не знаходив слів вибачення для гріховної, на його думку, любові. Серце його переповнилось обуренням од самої думки, що ця Лігія, – якою опікувався від часу втечі, яку полюбив, утвердив у вірі й на яку дивився досі, мовби на білу лілію, що виросла на ґрунті християнського вчення й не осквернена ніяким віянням земним, – могла знайти в душі місце для іншої любові, крім небесної. Вірив досі, що ніде в усьому світі не було більш чистого серця на славу Христа. Хотів її принести йому в жертву, мов перлину, мов скарб, мов улюблене творіння рук своїх, але пережите розчарування наповнило його і здивуванням, і гіркотою.

– Іди та благай Бога, щоб простив тобі провину, – сказав їй похмуро. – Втікай, поки злий дух, який тебе обплутав, не довів тебе до остаточного падіння й не примусив зректися Спасителя. Бог помер для тебе на хресті, аби власною кров'ю спасти твою душу, а ти віддала перевагу тому, який хотів тебе зробити своєю наложницею. Бог чудом вирвав тебе з його рук, але ти відкрила серце нечистій хоті й покохала сина пітьми. Хто ж він є? Друг і слуга антихриста, спільник у розпусті й лиходійстві. Куди ж він заведе тебе, якщо не до тієї прірви й до того Содому, в якому сам живе і який Бог знищить полум'ям свого гніву? І я тобі кажу: ліпше б ти померла, ліпше б стіни цього будинку впали на твою голову, перш ніж той змій уповзе в твої груди й наповнить їх отрутою своєї неправедності.

І він гарячкував усе дужче, бо провина Лігії наповнила його не тільки гнівом, але й відразою та презирством до природи людської взагалі, й зокрема до жіночої, що її навіть християнське вчення не вберегло від слабкості Єви. Неістотним для нього було, що дівчина залишилася чистою, що хоче втікати від цієї любові й зізнається в цьому з жалем і каяттям. Крисп хотів її перетворити на ангела й піднести на таку височінь, на якій існувала тільки любов до Бога, а вона, бач, покохала августіана! Сама думка про це наповнила його серце жахом, посиленим відчуттям розчарування. Ні! Не міг їй цього простити! Грізні слова палили йому губи, мов гарячі вуглини; він боровся ще з собою, щоб їх не вимовити, але потрясав своїми худючими руками над переляканою дівчиною. Лігія почувалася винуватою, але не настільки. Думала навіть, що, покинувши оселю Міріам, здобуде перемогу над спокусою й залагодить провину. Крисп стер її на порох; показав їй усю нікчемність і мізерність її душі, про що вона й не підозрювала досі. Вона сподівалася навіть, що старий пресвітер, який од часу її втечі з Палатину був для неї наче батьком, виявить трохи жалості, що розрадить її, додасть бадьорості, утвердить.

– Богу жертвую моє розчарування й мою скорботу, – мовив, – але ж ти розчарувала і Спасителя, бо зійшла нібито на болото, випари якого отруїли твою душу. Могла б принести її в жертву Христу, мов коштовну посудину, і сказати йому: «Наповни її, Господи, благодаттю!», але воліла жертвувати слузі злого духа. Нехай тебе Бог простить і нехай змилується над тобою, а я, доки не виженеш змія… я, що вважав тебе за обраницю…

Й раптом замовк, бо помітив, що вони не самі.

Крізь сплетіння зів'ялої березки та плюща, однаково зеленого влітку та взимку, помітив Крисп двох людей, одним із яких був апостол Петро. Другого не міг одразу впізнати,