Читати книгу - "Том 11"

Ну що там у вас чутно? Чи світить сонце? Чи не маєте яких гостей з-за границі? Врешті, се певне ні, бо я досі отримала б «кореспондентку», а тим часом її щось нема. A propos галичан, Рарік,— добре було б, якби їм хто добре чуба намняв, бо вони вже починають переходити границі. Так, наприклад, в Чернівці якось приїхав один галичанин, коломийський діяч, soi-disant180, великий почита-тель твого тата, і повів зо мною таку розмову, що я не знала, чи мені сміятись, чи викинути його за двері. Він став мене розпитуватись, чи ти, Рарік, маєш взагалі замір вийти заміж і чи ти не заручена, бо там десь в Парижі єсть якийсь галичанин з дуже запутаною та авантурною історією життя, що власне хотів би оженитись — з дочкою твого тата пі plus пі moins 181. Ні коломийський, ні паризький добродій тебе ніколи не бачили, але, очевидно, вони обоє думають... que c’est la moindre obstacle 182.

«Я чув,— сказав коломийський «філософ»,—що п. Драгоманова має бути восени в Парижі, отже, познакомитись було б недовго». Коли я взяла сердито-саркастичний тон в відповідь на таке «попівське сватання», то коломиєць трохи ускромився і почав запевняти, іцо він властиве тут пі при чому, що він тільки «об’єктивно реферує» мені справу і так само «об’єктивпо збирає відомості» для свого приятеля, котрий, впрочім, єсть дуже достойний і «при-ятный во всех отношениях» чоловік. Я сказала йому так сам;о «об’єктивно», що не раджу сьому достойному паризькому галичанинові починати з тобою таких «суб’єктивних» розмов, бо я певна, що ти його висмієш. Коломиєць задумався і рішив, що, може, й справді з того нічого не буде: «Я от питав і артиста Т., чи не знає він чого про наміри п. Др[агомано]вої, то він відповів, що п. Др[агомапо]ва про свої заміри ні з ким не говорить, але, певне, якби схотіла піти заміж, то не потребувала б їхати аж до Парижа по молодого, бо знайшлись би, може, ближче люди, що самі до неї приїхали...» La dessus la conference etait close 183.

Се тобі один приклад галицької arrogance 184, а я їх бачила не один і в такому і в іншому роді.

Знаєш, carissima, щоб купити тобі фартуха, то треба їхати до Коломиї, бо ні у Львові, ні в Чернівцях я таких фартухів не знайшла, вони там тільки часом случайно бувають, а взагалі то коломийський вироб, так само як і різьблені дерев’яні речі. Може, на поворіт затримаюся на день в Коломиї, то куплю. Чи не маєш a propos чого переказати «коломийському сватові»?

Carissima mia 185, кінчаю листа a la diable 186, бо отримала такі листи, що треба зараз же одписать, не відкладаючи, зрештою, може, я тепер писатиму частіше. Із наших bou-les vagabondes 187 обізвалась Лілея і Дора — enfin 188.

Бувай здорова, цілую тебе міцно, і дядину, і Зорю.

Та cousine pour toutes les eternites

Леся

9 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Fr[au]Susanna Niesner), 9/2 7

. ѵі("лг) 1901

Лілея моя лілейная!

Я по можу тобі взяти за зле, що ти мені не писала, бо я сама теж дуже неенергічно бралась до листів увесь сей час і, признаться по правді, писала їх з чималим примусом, хоч теж, властиве, нічим не зайнята настільки, щоб ие мати часу писати. Тепер мені досадно, що треба писати до тебе, коли, власне, треба б говорити і то ще не виключно словами. Я знаю, Лілея моя, як багато у тебе думок тепер, мені здається, що я їх вкупі з тобою думаю

і, мені здається, на твоєму місці я б зважила вчинити так, як ти. Коли ти можеш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили), і, нарешті, життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти. Ти розумієш, що я хочу сказати? Єсть речі, що якось не кладуться schwarz auf weiss... 1

Я думаю, відкладати було б гірше не тільки для М[ихайла] Васильовича], але і для тебе,— невиразне ста-новисько завжди мучить, коли воно надто довго триває, і ти добре зробиш, коли покладеш йому край. Порвати ви б не могли безкарно для обох, та й нема рації поривати: повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не треба вимагати, бо гармонія не в ідентичності... Ні, виходить сухо, педантично, книжно... Лілея моя, здається, я на сей раз втеряла всякий дар слова (принаймі писаного)!

Врешті, так буде, бо так мусить бути,— і знаєш, коли я вперше зовсім уже виразно побачила, що так мусить бути? Тоді, у Мінську, як ми з тобою одного ранку розмовляли. Я тільки нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати, ні, навіть предчувати,— тільки мої предчуття ніколи мені нічого но помагають. Є речі такі, що людина мусить на них одва-жуватись сама, не питаючи ради нічиєї, і я рада, що моя

Лілея мав ею одвагу. Не порадою, а спільною розмовою, щирою, одважною, хотіла б я помогти тобі вияснити ті питання, що тільки я одна у тебе розумію. Так, я одна, бо я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі, але ж нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я.

Виключаючи спорні моменти (про них будем говорити, коли хочеш), я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю і почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо па сі речі пе досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а жив и, люби, скільки можеш і як можеш, то мепше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить.