Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Він зітхнув. І те зітхання прокотилось моїм тілом, як гаряча хвиля, як щось стрімке, неспинне, невловиме, щось таке, що я вже відчувала, але втратила — давно, багато місяців чи літ тому. Втратила і не думала вже віднайти.

Віднайшла.

Сльозинка впала з моєї вії йому на щоку і від того місця жар у Тарасовому тілі почав спадати. Не через поцілунок — через сльозу. Я заплющила очі та відсунулась від його обличчя на кілька сантиметрів, не бажаючи відходити далі.

Колись така сильна, завжди трохи у фарбі, тепла, а тепер слабка рука торкнулась моєї щоки.

— Привіт, лисичко. Я думав, ти померла.

— Я думала, що вмер ти, — прошепотіла я. Розплющила очі, заморгавши від сліз, що набігали рікою. Тарас дивився на мене своїми зеленуватими очима. В них була втома. І ще щось. Мимоволі вловила світіння довкола його очей — світіння почуттів. Знову злякалась — адже обіцяла собі цього не робити! І з переляку вихопила лише одну ноту з мелодії.

Він скучив.

— Іди сюди.

Хлопець пригорнув мене і я впала в його обійми, знову заплакавши.

Через те, що він живий.

І через те, що саме цього я хотіла понад усе.

Але раптом я відчула, як задихаюсь. Усе це було надто ірреальним. Тарас живий і з ним усе добре — а значить, хвилюватись немає чого.

— Я… Зараз прийде жінка, вона принесе тобі цілющий чай. Випий його, гаразд? А тоді відпочивай. Я прийду пізніше.

Вирвалася з його рук, навіть не зустрівшись із хлопцем поглядом. Пробігла крізь ошелешеного Ждана, вирвалася з кімнати Волі. Бігла тунелями і задихалася від втоми і пережитого.

А потім мало не заснула в купальні. Настільки потребувала відпочинку і так добре почувалась у гарячій воді, що більше ні про що й не мріяла. Втомилась так, що в якусь мить величезна кількість запитань і проблем, які з’явились останнім часом, відійшли на задній план.

Так сталось, що нікого не зустріла дорогою до купелі, ні в самій печері з басейнами. Якийсь час знадобився мені, аби усвідомити причину — зараз ніч. Усі сплять.

Напевне, і мені слід.

Я була така втомлена, що не мала сили прихопити свій одяг з купальні — поскладала його на краю одного з басейнів і пообіцяла забрати, коли відпочину. Зайшла до сусідньої печери, що освітлювалася лише однією сферою — і знайшла там те, що шукала. Стоси чистих полотен. Їх використовували в Павутинні всі, хто мав потребу. Але потім обов’язково треба було випрати, висушити і повернути на місце. Обравши одну з білих тканин, я загорнулась в неї, наче в тогу. Тіло від гарячої води видавалось червоним, неслухняним і наче трохи набряклим, а легка тканина приємно огортала шкіру. Ноги боліли так, що я не змогла примусити себе взути чоботи — так вони мені набридли, за останній тиждень жодного разу не роззувалась. Лишила їх поряд з одягом.

І так, у простирадлі, з мокрим волоссям, босоніж почимчикувала у свою кімнату.

Не пам’ятала, як дійшла до потрібного крила. Перед очима все зливалось — сфери, стіни, підлога. Мета була одна — маленька кімнатка-печера за сірою ширмою. Вже майже добрела до неї, як раптом ноги підкосились.

Впала на коліна. Захотіла піднятись — і не змогла. Не вистачило сил. Чи бажання. Сіла на підлозі і прихилилась до стіни. Боже, скільки всього!

Повіки злипались. Тягар тиснув на мої плечі так сильно, що в якусь мить вони не витримали і опустились.

— Стожаре, що з тобою? — пролунав поряд схвильований голос. Я не одразу зрозуміла, хто говорить. Я навіть не чула, щоб хтось підходив.

А цей «хтось» присів поряд і підняв рукою моє підборіддя, зазираючи в очі.

Тигран. Стурбований, зблідлий.

— Тобі погано?

— Іди геть, тебе це довго не хвилювало, — огризнулась я. Спробувала відштовхнути його руку — і не вистачило сил. Натомість просто вчепилась у його зап’ястя пальцями.

— Якщо сваришся, значить, все гаразд, — мовив Тигран з усмішкою. — Ходи-но сюди.

Він підняв мене з підлоги, як пір’їнку, і заніс до моєї кімнати — як виявляється, я не дійшла зовсім трошки.

— Відпусти мене, патлатий, — прошепотіла я. В серці жевріла образа. Я вже не могла пригадати, через що саме, але продовжувала злитись.

— Це я — патлатий? Ти себе бачила взагалі? Чому ти мокра? І чому… скажи, на милість, чому ти боса?!..

— Мені стало жарко і я роззулась, — буркнула я.

Тигран засміявся, поклав мене на матрац, як дитині запхав під голову подушку, а зверху вкрив ковдрою, ще й попідтикав її, аби мені не дуло.

— Спи, Стожаре. Бажаю прокинутись у гарному гуморі.

Я хотіла сказати ще щось образливе, але заснула.

Прокинулась я не в гуморі. Мізки нагадували безбарвний кисіль. Якийсь час відчуття були схожими на ті, які панували в моєму серці до того, як я почала згадувати минуле. А тоді все водночас врізалося у голову — минуле, теперішнє, любов до Тараса, осінній Львів, далекі вогники Високого замку, смугасті шалики, гарячий чай, аж раптом — обличчя Тиграна, дуже близько, там, у печері, аура його емоцій, шум Дівчини за темрявою ночі, вогонь.

А ще очі, чорні очі з минулого. І не кохання. Чи таки воно?.. Темрява. Пристрасть, біль у серці. Щось у ритмі танцю. Відблиск свічок на келихах з