Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я застогнала, вчепилась руками у волосся, і різко сіла.

— Гей-гей, спокі-і-і-йно!

Хтось присів поряд зі мною. Ніжні руки торкнулися моїх зап’ясть. Либідь.

— Ну чому ти сполошилась?

Я схопилась рукою за горло.

— Либеде, я не можу тут вдихнути. Мені треба вийти.

— Давай вийдемо.

— Ти не зрозуміла! З Павутиння, на поверхню! — крикнула я і поглянула на дівчину. Її очі округлились.

— Стожаре, ти ж знаєш…

— Я не запитуватиму Ждана. Ви знаєте, що я нікуди не подінусь. А з небезпекою я впораюсь.

Я зірвалась на ноги.

Либідь перехопила мене за плечі.

— Стожаре, я принесла твій одяг. Ти лишила його вчора в купальні. Нагорі дуже холодно. Накинь щось, ти ж в простирадлі! Я тебе не стримуватиму, але піду з тобою, добре?

Якусь мить я стояла невдоволена, що мене затримують. Та крізь туман у голові пробився все ж промінець раціональності.

Так швидко я ще в житті не одягалась. Коли все було готово, Либідь ще примусила мене розчесати волосся і перев’язати його стрічкою:

— У Павутинні багато говорять. А з таким розпатланим волоссям ти схожа на божевільну. Хай краще всі думають, що усе гаразд, і вийти ми маємо у справі. Жданові так одразу ж все і скажуть.

— Гаразд.

Доки я причісувалась, Либідь принесла свій теплий плащ. Ми пішли.

Взагалі в Павутинні було кілька виходів на поверхню, і найближчий, до якого мене повела дівчина, мав вивести нас до південної частини галявини, вкритої парою. Внизу нас перепинила варта. Четверо чоловіків — авжеж, адже кожен вихід тут охороняють. Я не знала жодного з них, на відміну від Либіді. Але й мене вони впізнали.

— Стожаре, з усією повагою — ми не можемо вас випустити на поверхню без прямої вказівки Радника Ждана, — мовив поштиво один із чоловіків — сивуватий, високий, худий.

— Ми скоро повернемось, — зронила я, відчуваючи, як голова починає боліти. Як вони можуть мене тут тримати силоміць? Що це таке?!

— Стожаре, ми…

Головний біль раптом став нестерпним. Всередині мене вибухнули злість та роздратування. І я раптом зробила щось, чого не вміла раніше, — дмухнула на варту, і ті завмерли. З витріщеними, зляканими очима.

Не знаю, чому, але я відчула втіху від того, на що виявилась здатна.

— Що ти зробила?.. — видихнула поряд Либідь.

— З ними все буде гаразд. За кілька хвилин знову зможуть рухатись, — відповіла я.

Дівчина схопила мене за руку. Я поглянула на неї.

— Це на тебе не схоже, Стожаре.

— Я просто хочу ненадовго вийти з Павутиння, нагору! Ні ти, ні Ждан не можете мене тут тримати проти моєї волі! — гаркнула я, вириваючи руку. Либідь була бліда, напружена. Я зрозуміла, що не можу дозволити їй вийти разом зі мною. Вона буде мене затримувати.

— Стожаре, ти…

Я відступила на крок, і здійняла руку, обриваючи її.

— Пробач.

Ще один мій подих — і ось Либідь стоїть закам’янівши. Її нерухомість завдала мені біль. Виглядало так, наче я її зраджую. Але біль у голові наростав і прийшло розуміння — ось-ось щось станеться. Якийсь вибух. Щось таке в мені, сильне, лихе, рвалось на волю. Краще, аби в цю мить я була сама і не в підземному місті із сотнями людей.

Я відступила ще на крок.

— Пробач. Я скоро повернусь, — мовила я і пішла до ширми, за якою починалися стрімкі сходи нагору. Перед ширмою я зупинилась і знову озирнулась на Либідь. В її очах стояли сльози.

— До слова… тепер я — Анна.

І побігла нагору.

Галявина, ліс, ліс, ліс… перестрибнула струмок, мало не послизнувшись на вкритому льодом бережку. Загрузла в снігу майже по пояс, втрапивши в яму. Вибралась. Знову — біг.

Дерево за деревом, всі — як змазані плями, повз мене лишаються позаду. Свіжість і блакитне небо далеко вгорі, до якого мені так важко підняти очі — від цього голова починає боліти ще сильніше.

Я не пам’ятала, як довго бігла. Не пам’ятала, чи відчувала втому. Напевне, що так. Гілки часом шмагали мене по обличчю, руки заніміли від морозу. В якусь мить я скинула плащ — він заважав мені, — і лишила на землі. Побігла далі — у сорочці. Груди розривало від болю та холоду. А я все бігла.

Втікала від себе. Від усього, що наробила, і що страшенною стіною падало тепер на мене. Стіна падала — а я намагалась з-під неї втекти, хоч, мабуть, достеменно і не знала, в який бік мені нестися.

В якусь мить усе злилось перед очима — дерева, небо, голі гілки, земля. Все стало білим — і я майже осліпла від болю. Впала на коліна. Завмерла.

Десь спурхнув птах — я не бачила його, але почула. Простягнула руку, намагаючись подумки його відчути. Не могла. Майже дійшла відчаю — аж тут сильні кігті стиснули моє передпліччя. Зігнула руку так, що птах опинився біля самого мого обличчя. Біля моїх раптом осліплих очей.

— Допоможи. Птаху, допоможи мені.

Він вдарив крильми. Один раз, потім другий. Бив мене по обличчю, аж раптом черконув по очах — і з них потекли сльози. Я заплакала — і закричала. Біль минав. А тоді відчула, що біла пелена з очей спадає — і побачила в себе на руці чорного орла.

А за ним — голову