Читати книгу - "Багряний рейд"

— Будете зі мною працювати? — поцікавилася Зозуля. — Дасте пістолет, аби застрелила партійного працівника чи нашого дільничного?

— Не про те мова. — Коломієць говорив рівно, спокійно, виважено. — Слухай, пані Зозуля…

Майя не стримала смішку, хоч було не до жартів.

— Що є? — здивувався Коломієць.

— Пані Зозуля. Мене так ще ніхто не називав.

— Подобається? — спитав Максим.

— Звучить.

— Коли так, пані Зозуля, — тепер посміхнувся Коломієць, — мусиш розуміти: ми у ворожому тилу, влипли, шукаємо виходу і зв’язків. Ти зараз із нами в одному човні. Хочеш помиритися зі своїм дільничним — викажи нас. Заразом — подружку свою…

— Ми не дружимо.

— Нехай. Вчительку вашу. Разом з малим. Розкриєш підпільну групу, змову, матимеш за це медаль.

— Ти так кажеш, наче в мене буде така можливість — викрити вас.

— Буде, — твердо промовив Коломієць. — Ти можеш пообіцяти нам свою допомогу. Ми тебе відпустимо. Ти зробиш, як безпечніше: розкажеш про все своєму Гордієнкові. Той сам не піде сюди, викличе автоматників. Вони оточать двір. Ми не дамося без бою, і вони посічуть автоматами всіх. Агата за таких розкладів навіть до суду не доживе. Хлопця теж накриє, однією дитячою смертю на війні більше, хто їх рахує. Про твій подвиг напишуть у газеті.

— Мені не подобається, коли вбивають жінок і дітей. Хто б це не був.

— А чоловіків?

— Якщо вони — вороги.

— Я — ворог?

Зозуля відповіла, на задумуючись.

— Не знаю. Побачила вперше півгодини тому. Але…

Коломієць щось відчув. У напівтемряві, при тьмяному світлі свічки, помітив — зачепив те саме, невловиму незвичному до допитів та оперативних комбінацій і прийняття рішень зміну голосу, тону, настрою.

— Але?

— Я працювала в комендатурі. Від самого початку, коли сюди прийшли німці. Спершу бачила, як ваші знаходили з німцями спільну мову. Навіть короткий час були при владі, десь до осені сорок першого. Потім німецька адміністрація стала закручувати гайки. Виходили газети, працювали школи, облаштовувалися господарства на селах. Тут, у Королівці — так само. Раптом ті, хто був за вільну Україну, стали ворогами.

Кожна наступна фраза давалася Маїй дедалі важче. Вона ніколи ні з ким про це не говорила і зараз признавалася собі — за інших обставин ще довго б не дозволяла собі навіть думок у подібному напрямі.

— Їх арештовували, катували, розстрілювали й вішали. Часто — тихцем, народ зганяли на страти схоплених червоних диверсантів чи партизанів. А тих… Вони теж стали ворогами. Для всіх: і німців, і наших. Не все розумію досі, правда. Але ж дивно. Нібито ворог ворога — друг, за такою логікою все зараз відбувається. Тільки ж оті, хто за Україну… Вони проти німців і проти наших.

— Проти загарбників. Дуже чітко все пояснюється. Не всі розуміють відразу. Ти краще за мене знаєш, — зауважив Коломієць, знову глянув на Майю: — То як, ми вороги?

— Не знаю, — повторила вона. — Не розібралася у почуттях.

— Мислиш, як треба. Гляди, тепер знаєш усе. Підеш звідси зі своїми думками. Сама вирішуй: закладати нас своєму дільничному чи допомогти.

— Вербуєш? Хочеш, аби на тебе працювала?

— Працюють за гроші. Платити тобі нема чим. Допомагають за ідею.

— Ідей у мене поки нема.

— То будуть.

Майя прибрала пасмо волосся з лоба.

— Чим допоможу?

— Щойно проговорилася — міліціонерів інструктують щодня, мало не бойова готовність. Треба знати, до чого вони готуються, де і як збираються нас ловити. Навіть два випадково зронених слова для нас дуже важливі.

Зозуля не вірила власним вухам. Її залучають до підпілля, як три роки тому, навіть майже в такий самий спосіб, дають подібні доручення. Лиш цього разу виглядає на те, про неї не забудуть. Та й ризиків ніби більше. Німці своїми не були. Погодившись тепер, вона стане чужою для своїх.

Якщо вважати своїм чоловіка, котрий ось тільки відшмагав її офіцерським ременем.

— Усе?

— Ні. Якщо буде нагода — треба дізнатися, чи живі наші товариші, захоплені вчора.

— Їх міліція схопила?

— Енкаведе.

— Складніше. Хоча… Чула, Гордієнко скаржився. Людей не вистачає, дільничних навантажують надмірно. До різних операцій залучають їх та навіть цивільних.

— Знайомо. То ти слухай, раптом він знатиме. На розмову не провокуй. Так, при нагоді.

Тепер Майя і Коломієць розмовляли діловито, ніби виконувати його доручення для неї — звична справа.