Читати книгу - "Пташиний спів"

Він згадав відкрите любляче обличчя Ізабель, її серцебиття, у якому ховався ритм бажання. Саме воно дивовижно видавало в ній людину. Він згадав схвильоване обличчя Лізетти, її погляд, сповнений флірту. Те, як вона брала його руку та клала на своє тіло. Той день, насичений емоціями, здавався настільки ж дивним та нереальним, наскільки і цей день, котрий вів їх через поле до резервної лінії траншей.

Прислухаючись до солдатських кроків, які рушили з площі, Стівен подивився вниз на свої ноги у чоботах під обмотками, котрі несли його вперед. В ту секунду, коли вони покинули село і ознаки нормального життя, час наче зупинився та завмер. Наступні три дні злилися у єдину мить, але статичні картини подій залишилися в пам’яті у своїй жахливій ясності аж до смерті.

Виходячи з села, солдати отримували ножиці для різання дроту.

— Я думав, снаряди порвуть дроти, — сказав Бірн. — Два протигази? Навіщо два?

На обличчі Тіппера блукала божевільна посмішка, поки Прайс прилаштовував до його спини залізний трикутник.

— Це щоб спостерігачі позаду бачили тебе, хлопче, — пояснив Прайс.

Повітря над їх головами було сповнене металу, земля трусилася від обстрілу.

Навіть досвідчені солдати помічали відмінності. Резервна та комунікаційні траншеї нагадували вагони приміського поїзда у найбільш навантажені години. Лише Прайс своїм вигавкуванням наказів примудрявся якось підтримувати порядок. Взвод Харрінгтона переплутав поворот і пішов у напрямку Сер. Рота «Б» під командуванням Лукаса зовсім загубилася. Спантеличені та стривожені солдати пріли у цьому безладді під вагою речмішків у вісімдесят фунтів. З Позьєра налетіла раптова літня злива — вона залила німецькі траншеї, а потім посунула на захід та намочила землю, яка під ногами британських солдатів швидко перетворилася в намул. І усе це відбувалося одночасно.

На узвишші стояв Майкл Уїр, роздивляючись хребет Глоду. Стівен виліз із траншеї та підійшов до нього. Обличчя Уїра світилось якимось дивним збудженням.

— Там буде такий вибух, що розміри воронки вас ошелешать, — сказав він. — Ми щойно встановили запали. Фаєрбрейс іще під землею — закопує кабель.

Стівен наче прозрів.

— А що ви будете робити завтра? Де ви будете? — голос видавав його збентеження.

— Ми будемо дивитися з безпечної відстані, — засміявся Уїр. — Ми свою роботу виконали. Кілька моїх людей визвалися у санітари-носії, якщо там не вистачатиме рук. Ну і потім ми сподіваємося приєднатися до вас за вечерею. Подивіться на німецьку оборону — красиво, правда?

Стівен подивився на жовтий дрок та бур’яни, що проросли вздовж давно викопаних траншей. У пагорбах основні захисні споруди виднілися, наче білі крейдові позначки. Над селами, вщент розтрощеними обстрілом, висіла червона димка з цегляного пилу. І всю цю картину підсвічували білі та жовті спалахи від вибухів шрапнельних снарядів. Дощові хмари почало відганяти сонце, і над землею в небі вигнулась невиразна веселка.

Уїр скалив зуби:

— Ну що, ви щасливі?

— О, так, — кивнув Стівен.

Він повернувся в потік солдатів, котрі снували траншеями, та подумав: «Тепер усе йде своїм ходом, а мене просто несе течія».

— Нещасні фріци, — почувся голос. — Вони, мабуть, божеволіють під тими снарядами.

Голос належав Ханту, який стояв поруч, часто дихаючи під важкою ношею. До його речмішка була прикріплена невеличка дерев’яна клітка, у якій сиділи два голуби. Стівен подивився у їх порожні крапчасті очі.

Залишилася тільки одна ніч — а там почнеться. Прайс якимось чином знайшов їхні місця, і вони зайняли позиції. Капрал Петросян зі своєю маніакальною увагою до дрібниць розставляв солдатів свого взводу в потрібному порядку. Траншея була хороша.

— Найкращий тильний траверс, який я бачив, — зауважив Петросян. — Нарешті фронтальна стіна з повним дерев’яним облицюванням.

— Дивіться, там запасний падре!

На земляному валу стояв Хоррокс у білій сутані поверх формених штанів — наче нікчемний нелетючий птах. Його лиса голова блищала у сонячних променях, на комірці дві смужки, у руках молитовник. Насправді він був тут єдиним падре, але усі його називали «запасним», бо він ніколи не заходив далі запасної лінії траншей. Солдатів охопило нервове збудження, навіть невіруючі у цю мить увірували від страху. Біля падре зібрався посоромлений натовп.

Стівен Рейзфорд теж підійшов. У цьому натовпі він побачив Джека Фаєрбрейса — у того на обличчі й досі були залишки землі. Біля нього стояв Артур Шоу — великий серйозний чоловік.

Його солдати, яким вранці треба було іти в атаку, стали на коліна, затуляючи обличчя рукою. Вони занурилися у свої власні тунелі болю, у темряву, де не було часу і де вони намагалися подивитися в обличчя смерті. Слова падре майже перекривалися звуками обстрілу.

Стівен вбачав у цьому більше, ніж просто сумирність, — він відчував непослідовність. Він притис руку до обличчя і відчув себе лише шматком плоті, жалюгідним хлопчиськом з Лінкольнширу. Він не боявся за свою кров, плоть та кістки — він страшився розмаху того, що починалося, того, скільки їх тут зібралося під небом, пронизаним громом, і це вже поволі розхитувало основу, на якій трималося його володіння собою.

Від відчув слово «Ісусе» у себе на язиці. Нечутно повторив його знову, і