Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

1 090
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 136
Перейти на сторінку:
співчутливо, вивчаюче.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Звідки ти?

— Із Сквири.

— Виходить, земляк. А я з Полтави. На ось, підкріпись. — Він подав мені шматочок чорного, як земля, хліба, наполовину з тирси і просяної потерті. — А плачеш даремно…

— А що ж мені робити? — схлипнув я, з вдячністю беручи хліб. — Понад рік поневіряюся по тюрмах і таборах, а кінця-краю не видно.

— Запам'ятай: відчай — ворог номер один. Будеш киснути — загинеш. Сльозами горю не зарадиш — треба боротись.

— Як же тут боротись? — простогнав я.

— Боротися можна й тут, але про це ми поговоримо в таборі, а зараз їж.

Я з вдячністю дивився на цю людину, яка враз стала мені близькою і рідною. Легко сказати, віддав свою пайку хліба, принесену, певна річ, з табору, бо тут хліба не давали. А ще глибоко в душу запали слова: «Треба боротися!»

У другій половині дня в нашій арбайтскоманді загинуло ще кілька в'язнів. Один, не стерпівши знущань, кинувся з лопатою на унтершарфюрера. Цей вчинок для есесівця був настільки несподіваний, що він з переляку дременув. В'язня одразу ж прошили автоматною чергою. При цьому випадково поранили ще двох, які носили відра. Їх тут же добили. Після цього випадку унтершарфюрер якось посірів і більше не підходив до нас.

День згасав. Згасали й наші сили, але ми відвоювали в смерті цей день, щоправда, надто дорогою ціною. Та все одно це немало важило, бо життя в'язнів штрафної команди вимірювалося днями…

Сонце кинуло на нас останні промені й пірнуло в ліс, який таємниче синів на обрії. Звідти повзли сутінки. Робота закінчувалася. До смерку нас повинні привести в табір, бо в сутінках ніякі автоматники не впоралися б з такою масою людей, що впали у відчай і першої-ліпшої хвилини могли ринути на конвоїрів, зім'яти їх і податися до лісу.

Нарешті пролунав гонг. Ми один поперед одного кинулися шикуватись. Кожен хотів стати в середину колони, щоб опинитися подалі від гумових київ капо та форарбайтерів і не нести трупів. А їх лежало близько двадцяти. Це була середня денна норма штрафної команди № 1. Останнім, хто замикав колону, довелося нести загиблих товаришів до самого табору.

Колона вибралася з боліт і пішла грунтовою дорогою. Смертельно втомлені, побиті (за день роботи майже кожному в'язневі дісталося від есесівців і пригінчих), вкрай виснажені, підтримуючи один одного, ми ледве переставляли ноги. Майже чотири сотні дерев'яних колодок здійняли хмару пилюки, яка, тут же осідаючи, забивалася в рот, у ніс, у вуха, за комір. Якби хто збоку подивився на нашу колону, то подумав би, що дорогою, у хмарі пилюки, повзе якась фантастична тисячонога істота.

Грунтова дорога закінчилася, і ми вийшли на шосе. По бруківці заклацали сотні колодок, утворюючи звуки, які ні з чим не можна порівняти. У міру наближення до табору колона уповільнювала ходу. До брами підтягувалися десятки арбайтскоманд, утворюючи довжелезну сіру стрічку. Попереду й позаду чути було стукіт тисяч колодок. Це бредуть гефтлінги Освенціму — раби фашистського рейху і його смертельні вороги. На обличчі в кожного віялом розходяться від очей глибокі зморшки і збираються в жмуток біля куточків міцно стиснутих уст, як сліди невимовних страждань. Похмурі, суворі обличчя з мертвими очима.

Раз по раз лунають постріли: добивають тих, хто впав, у кого не вистачило сил пройти ці кількасот метрів до брами табору. Інших і стріляти не треба. Їх загризають здоровенні, спеціально натреновані вовкодави. Трупи залишаються на шосе. Їх підберуть в'язні останньої арбайтскоманди і принесуть у табір.

Здавалося, що над цією нескінченною колоною живих мерців шугають якісь апокаліптичні страховиська і тчуть свій невидимий саван смерті. Та, незважаючи на це, більшість живих мерців бреде далі. Їх веде ненависть і жадоба помсти, непереборне бажання дожити до того часу, коли народи світу розгромлять і поховають фашизм. Вони не здаються, вони борються, і кожний відвойований у катів день мученицького життя, сповнений злигоднів і страждань, вони розцінюють як свою велику перемогу.

Відчиняється брама пекла. В неї втягується нескінченна сіра стрічка.

— Айн, цвай, драй… — голосно рахує в'язнів угодований обер-капо з коротким, як постріл, ім'ям Фріц. На голови й плечі тих, хто не досить чітко карбує крок, або й просто для порядку раз у раз опускається його дубова палиця. Фріц — бандит і вбивця, яких світ не бачив. Важко полічити, скільком в'язням він укоротив віку, скількох замучив! Він знічев'я міг проломити череп першому-ліпшому в'язню тільки для того, щоб подивитися «є в нього мозок чи немає». Фріц у великій пошані в есесівців. Вони називали його диспетчером гіммелькоманди, тобто небесної команди, йому запопадливо допомагають капо з інших команд, а серед них і наш Адольф. Тут і там лунають розпачливі зойки, моторошні передсмертні крики. Вони тонуть у звуках бравурного маршу, який грає Освенцімський оркестр. Звуки музики химерно вплітаються в клацання тисяч колодок.

До брами підходить остання команда. Ці йдуть не стрункими рядами, а квадратиками. В кожному квадраті п'ять гефтлінгів — чотири живі несуть за руки й ноги п'ятого мертвого. Такі квадрати зручніше рахувати.

Мене обсіли розпачливі думки. Загавившись, спотикаюся і порушую стрункість ряду, в якому йду. Вмить на голову опускається палиця. Перед очима попливли жовті кола. З жахом відчуваю, що зараз упаду, упаду, щоб уже ніколи не встати. Теплий липкий струмочок стікає по моєму обличчю. Товариші із шеренги підхопили мене і потягли. «Покиньте, — прошу їх, — я хочу вмерти».

— Що, гайка послабшала? Не будь черв'яком, терпи! — суворо сказав один із тих, що підтримували мене.

В Освенцімі, як і в кожному фашистському таборі смерті, існував закон, який коротко можна сформулювати словами: «Бійся подумки». Його неухильно дотримувалися всі в'язні. Зараз я порушив цей закон, показавши при всіх свою легкодухість.

1 ... 73 74 75 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"