Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Діку дуже хотілося поділитися своїми здогадами зі старим Томом та його товаришами. Для них було б чималою розрадою довідатися, що караван не заженуть у нетрі Екваторіальної Африки, у ті страшні краї, звідки немає жодної надії вибратися. Але як передати цю приємну звістку? Досить було б кинути мимохідь кілька слів. Чи вдасться це зробити?

Четверо полонених негрів перебували на правому фланзі табору. Вони були скуті попарно: Актеон з Остіном, Том із Батом — батько й син випадково опинилися поруч. Бранців постійно супроводжував спеціальний наглядач і варта — з десяток солдатів.

Дік, вільний від кайданів, вирішив підійти ближче до своїх товаришів, які сиділи на землі не далі ніж за п’ятдесят кроків від нього. Він став обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том вгадав намір Діка — він щось шепнув своїм товаришам, і ті, припинивши розмову, уважно стежили за Діком. Вони не могли зрушити з місця, але ніщо не заважало їм дивитися й слухати.

Невдовзі Дік непомітно пройшов половину відстані. Він міг уже крикнути Тому назву міста, куди прямує караван, і скільки приблизно може тривати дорога. Але йому хотілося поговорити з товаришами й домовитися, як триматися під час цієї подорожі. Тому він продовжував з байдужим виглядом рухатися вперед. Серце його скажено калатало — лише кілька кроків відокремлювали його тепер від мети… Але раптом наглядач, ніби розгадавши його задум, з криком кинувся йому напереріз. Солдати, яких налякав лемент наглядача, негайно ж підбігли й грубо відштовхнули Діка. А далі погнали Тома і його супутників у протилежний кінець табору.

Обурений і розгніваний Дік Сенд кинувся на наглядача. Він намагався вихопити в нього з рук рушницю й, коли це не вдалося, відірвав дуло від ложа. Але солдати юрбою накинулися на нього й забрали уламок рушниці. Розлючені, вони роздерли б юнака на частини, якби не втрутився один із провідників каравану — високий араб з дуже лютим обличчям. Це був той самий Ібн-Хаміс, про якого Герріс розповідав Негоро.

Араб промовив кілька слів — Дік, звісно, не зрозумів їх значення, — і солдати, слухняно залишивши свою жертву, відійшли вбік.

Бранцям, мабуть, забороняли спілкуватися між собою. Але, з іншого боку, варті, безсумнівно, було суворо наказано зберегти Діку життя. Хто міг віддати такий наказ, крім Герріса і Негоро?

Це було вранці 19 квітня. Пролунав хрипкий звук рога й слідом за ним гуркіт барабанів. Відпочинок скінчився. Табір знімався з місця. За мить усі — провідники, солдати, носії й невільники — були вже на ногах.

Невільники розібрали тюки з поклажею й вишикувалися в колону, попереду якої став наглядач із розгорнутим строкатим прапором. Було дано сигнал виступати. Почулася неголосна пісня. Але співали не переможці, а переможені. І в пісні цій лунала наївна віра пригноблених і погроза катам-гнобителям: «Ви женете мене в рабство — сила на вашому боці. І я незабаром помру. Але мертвий я позбудуся ярма, тоді я прийду і уб’ю вас!»

Гроза вщухла, проте небо й досі було хмарним та непривітним. В Екваторіальній Африці у квітні розпочинається другий період дощового сезону, так звана «мазіка». У цей час дощі ллють найчастіше вночі — упродовж двох, а іноді й трьох тижнів. Для невільничого каравану це було новим і важким випробуванням. Рано вранці караван залишив місце привалу й, відійшовши від берега Кванзи, вирушив просто на схід. П’ятдесят солдатів крокували попереду, по сотні обабіч колони, а інші конвоїри утворювали ар’єргард. За таких умов було б важко втекти, навіть якби люди й не були скуті. Ряди невільників змішалися. Жінки, діти, чоловіки, підлітки йшли упереміж, а наглядачі нагаями підганяли їх. Були там нещасні матері, які пересувалися, на ходу годуючи немовлят, а вільною рукою притримуючи іншу дитину. Деякі жінки волочили за собою по твердій колючій траві голих та босих дітей.

Начальник каравану, той самий араб Ібн-Хаміс, який напередодні втрутився у зіткнення Діка з наглядачем, уважно стежив за своєю чередою: він походжав уздовж колони, то пропускаючи її вперед, то знову стаючи в голові. Ібн-Хаміса та його помічників не обходили страждання бранців, але вони не могли не рахуватися зі «своїми» людьми: увесь час то солдати вимагали збільшення пайки, то носії вимагали частіших зупинок. І через це раз у раз виникали суперечки й зчинялася груба лайка. Наглядачі зганяли свою лють на нещасних невільниках. Усю дорогу не змовкали нарікання солдатів і носіїв, погрози й лайка хавільдарів, лемент невільників. Ті, хто йшов в останніх рядах, ступали по землі, зрошеній кров’ю рабів, які йшли попереду…

Діку так і не вдалося переговорити зі своїми товаришами, бо їх вели під посиленим конвоєм у перших рядах каравану. Вони йшли вервечкою, пара за парою, відділені одне від одного рогатинами, що не дозволяли поворухнути головою. Нагаї наглядачів смугували їхні спини так само часто, як і спини всіх інших нещасних.

Бат у парі з батьком йшов попереду, обережно ступаючи, аби не труснути рогатиною й не завдати Томові болю. Час від часу, коли хавільдар не міг чути, він пошепки намагався підбадьорити старого. Коли він бачив, що Том стомився, намагався сповільнити крок. Бідний малий навіть не міг повернутися назад і поглянути на батька. У Тома була хоч одна розрада — він бачив сина, але старому доводилося гірко розплачуватися за цю радість: скільки разів сльози котилися з його очей, коли нагай наглядача залишав криваві смуги на спині Бата, ці удари для батька були болючішими, ніж якби батогом шмагали його самого.

Актеон і Остін, скуті одне з одним, йшли на відстані декількох кроків і зазнавали таких самих катувань. Як заздрили вони Геркулесові! Яка б небезпека не загрожувала йому в цих диких місцях, він був вільний і міг боротися за своє життя!