Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

У перші ж хвилини полону старий Том розповів своїм товаришам гірку правду. З глибоким здивуванням довідалися Бат, Остін і Актеон, що перебувають вони в Африці, що їх привело сюди й затягло в глиб країни віроломство зрадників Негоро й Герріса та що даремно чекати на розуміння і співчуття від людей, до яких вони потрапили в полон.

Зі старою Нан поводилися не краще, ніж з іншими полоненими. Вона йшла в середині каравану, у групі невільниць. Її скували ланцюгом із молодою матір’ю, у якої було двоє дітей — немовля та хлопчик трьох років, який ледь навчився ходити. Нан взяла під свою опіку хлопчика. Матір не посміла навіть подякувати їй і лише підняла на Нан очі, сповнені сліз. Дитина не встигала за дорослими, і довгий перехід напевно вбив би її. Нан взяла хлопчика на руки, аби позбавити його втоми й нещадного нагая наглядача. Це була важка ноша для старої і вона побоювалася, що сил її вистачить ненадовго.

Нан несла малюка й думала про Джека. Вона уявляла собі хлопчика на руках у матері. Як же їй тяжко, бідолашній! Джек схуд за час хвороби, але все ж слабенькій місіс Уелдон, напевно, важко нести його. Де вона тепер? Що з нею? Чи ще доведеться побачитися з нею коли-небудь старій няньці?

Діка Сенда вели в ар’єргарді. Зі свого місця він не міг бачити ані Тома, ані його супутників, ані старої Нан — голову довгої колони було видно йому, лише коли проходили через яку-небудь рівнину.

Дік крокував, поринувши в смутні думки, і лише окрики наглядачів відривали його від цих думок. Він не думав ні про самого себе, ні про майбутні труднощі шляху, ні про катування, які, можливо, підготував для нього Негоро. Його цілком поглинула турбота про місіс Уелдон. Дік не відривав очей від землі: він пильно вдивлявся в кожну зім’яту травинку, у кожну зламану гілочку — він шукав якийсь слід, що сповістив би про те, що тут проходила місіс Уелдон. Дік знав, що іншого шляху від Кванзи до Казонде немає. Виходить, якщо місіс Уелдон також прямує в Казонде — а це припущення було досить ймовірним, — вона неминуче мала пройти тут. Юнак дорого би заплатив бодай за маленьку звістку про її долю.

Такий був тілесний і сердечний стан Діка Сенда та його товаришів. Якою б великою не була їхня тривога за власну долю, якими б тяжкими не були їхні страждання, вони не могли без здригання дивитися на муки оточуючої їх юрби виснажених рабів, не могли не відчувати обурення через нелюдську жорстокість доглядачів, але, на жаль, вони не мали сил хоч якось допомогти невільникам і вчинити опір їхнім катам.

На двадцять із зайвим миль на схід від Кванзи тягнеться суцільний ліс. Дерева тут ростуть не так густо, як у прибережних лісах, — певно, череди слонів витоптують молоді пагони, а може, їх знищують личинки численних комах. Йти таким лісом було легше, ніж продиратися крізь зарості чагарників. Тут росло чимало бавовнику, кущами заввишки у сім-вісім футів; із бавовни виробляють звичайні в цих краях тканини з чорними та білими смугами. У деяких місцях стежина заглиблювалася у справжні джунглі, де і раби, й варта потопали у високій рослинності.

З усіх місцевих тварин лише голови слонів та жирафів піднімалися вище цих очеретів, схожих на бамбук, цих трав, у яких стебла мають дюйм у діаметрі. Слід було чудово знати місцевість, аби не заблукати там.

Караван виступав на світанку й не спиняючись просувався вперед до полудня. Опівдні робили зупинку на одну годину. На привалі розв’язували тюки з маніокою,[63] і хавільдари роздавали невільникам по пригорщі борошна. Якщо солдати на шляху встигали розграбувати яке-не-будь село, до цього вбогого сніданку додавалися два-три батати[64] і шматочок м’яса — козлятини або телятини.

Але відпочинок був таким коротким і навіть неможливим у дощові ночі, а довгі переходи були такими виснажливими, що більшість невільників майже не торкалися їжі. Не минуло й восьми днів після того, як караван залишив береги Кванзи, а вже двадцять невільників впали знесилені й стали здобиччю хижих звірів, які крадуться по слідах каравану. Леви, пантери й леопарди кружляли довкіл каравану, терпляче очікуючи на приречених, і щовечора після заходу сонця їхнє гарчання лунало так близько від табору, що щохвилини можна було чекати нападу.

Дік Сенд дослухався до ревіння хижих звірів, що лунало крізь тишу ночі особливо загрозливо. Юнак із жахом думав про небезпеку, яка підстерігала Геркулеса на кожному кроці в цих тропічних лісах. Проте, якби йому самому випала можливість втекти, він скористався би нею не вагаючись.

Тут ми наводимо уривки із записника Діка Сенда. Ці нотатки він робив у дорозі між Кванзою й Казонде. Аби подолати відстань у двісті п’ятдесят миль знадобилося двадцять п’ять переходів — мовою работоргівця «перехід» означає щодобовий шлях у десять миль із денною зупинкою та привалом на нічліг.

25 і 26 квітня. Проходили повз негритянське селище, оточене огорожею із чагарників заввишки у вісім-десять футів. Поля засіяні маїсом, бобами, сорго та арахісом. Двох жителів схопили й закували. П’ятнадцять убито; населення розбіглося.

27 квітня. Переправилися через швидку, досить широку річку. Місток зі стовбурів дерев, зв’язаних між собою ліанами. Кількох дошок бракувало. Дві жінки, з’єднані однією колодкою, оступилися і впали у воду. Одна з них несла дитину. Вода негайно ж завирувала й забарвилася кров’ю. Крокодили ховаються під настилом мосту; ризикуєш втрапити ногою просто у відкриту пащу.

28 квітня. Йшли лісом. Безліч високих баугіній. Це дерево португальці називають «залізним». Сильний дощ. Ґрунт розмок. Дорога дуже важка. Бачив у середині каравану стару Нан. Вона несе маленьке негреня, хоча сама ледь волочить ноги. Невільниця, скута з нею, кульгає, і кров юшить з її плеча, розсіченого ударом батога.