Читати книгу - "Реальна загроза"

На щастя, тут на допомогу мені прийшла Ліна, що досі лише номінально виконувала обов’язки моєї секретарки. Тепер у неї з’явилася справжня робота — вона попередньо сортувала мою кореспонденцію й відсіювала всі листи від недоброзичливців.

— Господи! — обурювалась вона, читаючи, слухаючи або переглядаючи подібні послання. — Як ці люди можуть нападати на тебе?! Вони ж нічого про тебе не знають.

— Вони знають головне, — відповів я, — що моїм батьком є Бруно Шнайдер. А в декого з них під час путчу загинули близькі, друзі, родичі.

— Але до чого тут ти?

— Я син головного фашиста. Їм цього досить.

Після відсіву залишалося не більше десяти відсотків від початкового обсягу кореспонденції. Ці листи умовно поділялися на три категорії. До першої належали послання від людей з крайніми правими поглядами, що писали мені від нічого робити, без жодної конкретної мети. Вони просто вітали мене з тим, що мій батько живий, бажали мені успіхів, щиро шкодували про те, що „реакційний плутократичний режим“ придушив у зародку нове „народне повстання“, і висловлювали сподівання, що адмірал Шнайдер подбає про долю „в’язнів сумління“. Як правило, читати такі листи було не менш неприємно, ніж ті, де мене лаяли. Але ці, принаймні, були доброзичливими.

Типовим зразком листів другої категорії було послання від колишнього головного старшини Гуґо Ґонсалеса, яке я отримав серед найперших. Він писав:

Дорогий Александре!

Маю надію, ти пам’ятаєш мене і не тримаєш зла через те, що я не взяв тебе на роботу в „Інтерстар“. Адже зрештою все обернулось на краще…

(Про те, що він доклав до цього „кращого“ руку, Ґонсалес скромно промовчав.)

…Ти навіть не уявляєш моєї радості, коли я дізнався, що твій батько, великий адмірал Шнайдер не загинув. Під час нашого повстання я служив на кораблі капітана Фаулера головним старшиною…

Ну, і так далі і тому подібне. А завершувався лист ось як:

Я чув, що ваша планета набирає людей для свого флоту. Якщо ви вважаєте, що вам може згодитися такий старий служака, як я, то я радо кину свою теперішню роботу і з задоволенням знову надягну військовий мундир. Для мене буде великим щастям служити адміралові Шнайдеру.

Я зв’язався з коммодором Максимовичем і розповів йому про цей лист, як і про десяток інших схожих листів.

— Я ніколи не зустрічався з шефом Ґонсалесом, — відповів коммодор, який теж був ериданцем. — Ні по службі, ні просто так. Але мені відомо, що адмірал Фаулер високо цінував його професійність і навіть пропонував вашому батькові переправити його на Ютланд. Проте Ґонсалес, разом з іншими перспективними кандидатурами, був забракований через велику родину — тоді ми діяли в глибокій конспірації, і кожен зайвий утаємничений збільшував ризик викриття. А зараз ми цілком можемо дозволити собі взяти цих людей — вони вірні, надійні, словом, не завадять.

Ми домовилися, що копії всіх таких листів я негайно пересилатиму в кадровий відділ.

До третьої категорії належали листи від родичів екіпажу „Маріани“, що непокоїлися про долю своїх синів і дочок, чоловіків і дружин, братів та сестер, племінників та внуків. Я відповідав їм ввічливо, але шаблонно, що всі їхні рідні живі та здорові і невдовзі повернуться додому. А через два тижні черговий корабель з Ютланда привіз листи від членів команди „Маріани“ своїм родинам. Я переслав їх на Октавію.

А ще я отримав листа від маминих батьків. Я, звісно, не забував, що маю діда з бабусею, але після загибелі батька і смерті матері мені сказали, що вони не захотіли брати мене до себе. Я цьому повірив, позаяк пам’ятав часті суперечки батька з дідом про політику. Суті цих суперечок я тоді не розумів, але вони були досить жорсткі, і ще задовго до путчу дід називав мого батька фашистом. Подорослішавши, я також став вважати батька фашистом, проте не зміг пробачити дідові й бабусі, що вони відмовилися від мене в дитинстві, тому зустрічі з ними не шукав і намагався не думати про них. І лише згодом, уже на Ютланді, коли дізнався правду про мамину смерть, я зрозумів: мене не віддали під їхню опіку, бо побоювалися, що мої розповіді про те, що відбувалося зі мною та мамою під час путчу, наведуть їх на небажані здогади.

Лист був у відеоформаті, і з екрана до мене зверталося двоє літніх людей, не набагато старших від мого батька, з ледь знайомими обличчами із майже забутих дитячих спогадів. Вони говорили до мене м’яко, мало не лагідно, проте в їхніх словах виразно вчувався докір за те, що я став на бік чоловіка, через якого вкоротила собі віку моя мати і їхня єдина дочка.

Я був геть розгублений і не знав, що їм відповісти.

— Розкажи правду, — порадила мені Ліна. — Вони мають право її знати.

— Це розіб’є їм серце, — заперечив я.

— Ні, Сашко, їхні серця й так розбито. Адже вони відчувають те саме, що відчував ти, коли вважав, що твоя мама наклала на себе руки.

— А коли я довідався, що її вбили, мені стало боляче. Дуже боляче. Ти ж бачила.

— Так, бачила. Але потім тобі стало легше. І коли ми говорили про твою маму, ти згадував її з ніжністю й сумом, але вже без затамованої образи, без гіркоти, яку відчував раніше. Це твої власні слова, пам’ятаєш? А твої дідусь із бабусею досі думають, що вона кинула їх. Розкажи їм, як було насправді.

Об’єктивно Ліна не була великою розумницею, однак її судження про людей часто вражали мене своєю влучністю, а в почуттях вона розбиралася значно краще, ніж ми з Елі разом узяті. Тому я дослухався її