Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

XXII

НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА

Мотря та хазяйка її, "довгоп'ята баба", ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволiли та жалi­лися на проклятущий мороз, що як у забiй забив - день у день... Вони сидiли на печi, й то померзли. Бабина онука, дiвчина, знай снувала з хати в сiни, а з сiней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нете­рплячка.

- Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? - спитала її баба.

Замiсть одмови дiвчина, може й недослухавшись, защеб­етала:

- Уже нашi дiвчата вулицю збирають!.. Такi дурнi... який холод, а вони спiвають, аж вулиця розлягається... Як у них i роти не позамерзають?

- Та то вони, видно, на досвiтки йдуть, - обiзвалася Мо­тря з печi.

- Нi, таки на вулицю. Сьогоднi й менi Прiська казала, щоб i я вийшла...

- Усе тепер пiшло не по-людськи! - зiтхнувши, од­казала Мотря. - Яка тепер, серед зими, вулиця? То по лi­товi, та по тепловi...

- Та й я, тiтко, казала Прiсьцi... Смiється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогоднi до їх байра­цькi хло­пцi прийдуть, i Ковалiв Василь прийде...

А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому свiту пошукати... як картина...

- То це, мабуть, вони йдуть назустрiч? - каже баба. - Ска­зано: молодi... їм що? Аби погуляти та поспiвати.

- Та й хлопцi, чутно, спiвають, - цокоче дiвчина. - Та та­ких гарних пiсень! Нашi хлопцi таких i не вмiють, - мабуть, то байрачани...

Вона полiзла з рогачем у пiч, засунула горщик, об­го­р­нула жаром, накрила покришкою.

- Пiду надвiр та послухаю, поки кулiш закипить! - ска­зала та й шморгнула з хати.

Мотря з бабою тiльки переглянулись...

Перегодя трохи, дiвчина знову вскочила в хату, зату­па­ла голими ногами, червоними, як у гусака, заху­кала в руки:

- Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопцi такої гарної спiвають; а дiвчата й собi... Якби не так холодно, та не ве­че­ря, то майнула б аж туди!

- Босонiж?.. - озивається Мотря не то з докором, не то з ра­дою.

- Нi, взулася б...

- Так тобi вечерi шкода втеряти? - смiється баба. - Ото дi­вка!

- Нi, не вечерi шкода, тiльки хто ж її варитиме?.. Та я та­ки й не хочу...

- Як старець копiйки, - шуткує баба.

- Нi, не хочу! Бо там десь чутно й бiйку, - тiльки: гуп та гуп!.. Може, то нашi парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..

- То, видно, крiпаки попилися, та не помиряться!.. - угадує баба.

Мотря важко зiтхнула. "Попилися?.. - подумала. - Хто ж їх попоїв, як не вiн?.." Серце в неї защемiло. Цiлий вечiр бу­ла вона смутна: нi цокотання веселої дiвчини, нi баби­нi жарти не розважали її.

- Чогось менi на душi так погано, коло серця щось в'є­ться так... - жалiється бабi. I заранi лягла спати.

Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очi, заплющить - i розкриє: їй верзеться п'яне гри­ще. Перевернеться вона на другий бiк, уткне ниць у подушку своє лице, - кашель пiдступить пiд горло, ло­ско­че, душить... Вона пiднiметься, сяде, кашляє, схопи­вши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одi­йшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смертi перенесе її думка на його, на сина... та знову на смерть... Насилу перед свiтом заснула. Удосвi­та не вставала.

Ранком долiтали до їх хати нестямнi крики та гуки... То окликалася московська розправа.

- Господи! що тiльки робиться на вигонi! - вскочивши в хату, замiсть привiту, прокричала сусiда. - Москалi стали кружком, обступили крiпакiв, - та кожного беруть та й б'ю­ть... Тi кричать, просять, молять... А народу збi­глося на ту бiйку дивитися... то й землi важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: "Што ви стоїте, сякi-такi?.. вон отсюда!" Так усi й полину­ли - хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини трi­щать, а вони городами та снiгами так i чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..

- А мого там не бачили? - несмiливо, боязко запитала Мо­тря.

- Бачила й вашого... бiгав там та людей збирав: думка бу­ла рятувати.

- П'яний? - перебила баба.

- Бог його знає - чи п'яний, чи нi. Бачила тiльки, що до кожного приставав: не даймо! заборонiмо! Так його моска­лi як запопали...

- Та й... де його дiли?.. - з ляком скрикнула Мотря.

- Не знаю, не бачила. Казали люди, що i його либонь би­то... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цiвкою...

Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнiв... Схилила вона сумно голову; потекли гiркi сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рi­вчаках, що лiта та недоля попроорювали по сухому виду.

Баба ще довго розпитувала, сусiду; сусiда ще довго роз­казувала. Мотря вже не чула нiчого того. Серце в неї щемi­ло, болiло; голова, як отуманена; за сльозами вона нiчого не бачила. "Бито... прилюдно, принародно бито... - думала вона, заливаючись сльозами. - До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скiльки ще прийдеться перетерпiти таємних смiшок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловiка убив... Хоч i не вiн, - та вже коли так, то вiн! Голову ограбив, пи­саря... Вiн!.. I людей перепоїв, на лихе пiдбив... Вiн!.. I все вiн, усе вiн!.. А тепер його, як якого, - прости господи, - душогуба, прилюдно нi­вечили... били... А воно ж: його тi­ло - моє тiло! Його б'ють, - менi боляче... Та то ж, кажуть, до живого тiла, до кровi... Господи! вже як на кого узля­ться люди, то до краю вже доїдять, до кiнця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, - усе вiн, п'яни­ця, розбишака!.. Та вже коли б хотiли помститися, коли вiн заслужив того, - то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж - кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душi людської, серця в них немає! їм, коли простий чо­ловiк, то все одно що товарюка... Лупи, бий