Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

— Привіт, маленький друже. Як тобі подарунок?

Номер Один відповів за лемура.

— Йому це дуже подобається. Особливо тепер, коли більше ніхто не тикатиме йому в голову всякі голки.

Артеміс кивнув.

— Ви клонували мозок. Я думав, що міг бути ще й альтернативний вихід. Де доктор Шальке?

— Він утратив свідомість, як тільки Опал відбула. Батлер залишив його в кімнаті для гостей.

— А Артеміс молодший?

— Насправді ти Артеміс молодший, — відповів Номер Один. — Але я зрозумів, про що ти мене за­питуєш. Твоє альтер-его саме повернулося назад у свій час. Я послав одного з капітанів і залишився тут як маяк. Я думав, що ти захочеш відправити його назад якнайшвидше, тому що твій батько і близню­ки скоро будуть удома.

Артеміс полоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Це може додати проблем.

Капітан була стурбована.

— Я знаю, що ми обіцяли не стирати йому пам’ять, але я особливо не схвильована, що є Фаул.

Артеміс звів брову.

— Що, збилася з правильного шляху? Чарівно.

— Гей...

Номер Один зблід, якщо, звичайно, ви зможете собі це уявити. Зігнувши хвіст, він сів на нього.

— Ніхто не обіцяв, що пам’ять не стиратимуть, точніше, ніхто не сказав мені.

Холлі втупилася в нього.

— Отже, ти стер йому пам’ять?

Номер Один кивнув.

— І Шальке. Я також залишив трохи гіпнотичної магії в Артеміса, таким чином Батлер теж усе забуде. Нічого з ними не сталося, тільки загальна втрата пам’яті. Їхню свідомість заповнять проміжки з при­думаними спогадами.

Холлі сказала.

— Ти залишив у ньому магію. Це жахливо.

— Жахливо, але погодься: це було винахідливо, — сказав Артеміс.

Ельфійка була здивована.

— Ти не здаєшся занадто збудженим. Я вже чекаю на тривалу промову, ти закочуєш очі, махаючи рука­ми, і починаєш молоти всяку нісенітницю.

Артеміс знизав плечима.

— Я знав, що це станеться. Я не пам’ятав нічого, значить, у мене, швидше за все, стерли пам’ять, тому ми перемогли.

— Ти завжди знав.

— Я не знав, яка буде ціна цьому.

Номер Один зітхнув.

— Виходить, що я — тягар, як ви говорите?

— Абсолютно, — сказала Холлі, плеснувши його по плечу. — Тепер я почуваюся набагато краще.

— Я підтримав стан твоїх атомів. Твої атоми були не готові до часового потоку. Я вражений, що ти все ще в одному тілі. Я можу собі тільки уявити, як важ­ко тобі було сконцентруватися.

— Добре, ти підтримав моє тіло, і я мушу попро­сити про ще одну річ, — сказав Артеміс. — Ти мені потрібен, щоб послати попередження в минуле.

— Мені наказали не відкривати знову тунель часу, але, можливо, ми можемо повернути назад ще одну річ, — сказав Номер Один.

Артеміс кивнув.

— Це — те, що я думав. Коли і де?

— Капітан знає. Ви можете зробити це в Тарі.

Артеміс відсторонився, витягаючи шию, щоб по­дивитися на переднє вікно кімнати батьків. Джей-джей скопіював цю дію — він забрався на плечі Ар­теміса і задер голівку.

— Я чомусь боюся підніматися.

Він помітив, що скручує свої пальці, і сховав їх у кишені піджака.

— Вона пройшла через це, бо я втрутився. Напев­не, вона...

— Не забувай нас, — сказав Номер Один.

— Ми були занурені в жир тварин. Ти не розумі­єш, як це жахливо. Залишки магії тебе покидають і на смак цей жир — просто гидота.

— Я була як підліток — слабка, — сказала Холлі, підмигнувши Артемісу. — Він посміхнувся.

Усе це дає мені можливість почувати себе краще. Холлі дала зрозуміти, що їй треба переглянути пові­домлення.

— Гелікоптер. Це твій батько. Він повернувся.

— І це не просто слова. Ми дійсно повинні летіти. Я знаю, що люди можуть так говорити, навіть коли вони не мають наміру фактично летіти, тільки щоб уникнути неприємностей.

— Я зрозумів це, Номере Один, — сказав Артеміс.

Холлі підняла передпліччя, і Джей-джей плигнув на нього.

— Йому буде безпечніше з нами.

— Я знаю.

Він обернувся до капітана, зустрічаючи її пиль­ний погляд. Її сині очі.

Вона пильно дивилася назад упродовж секунди, потім активізувала крила, піднімаючись невисоко над поверхнею.

— Іншим разом, — сказала вона і поцілувала його в щоку.

Він стояв у дверях раніше, ніж Холлі покликала.

— Ти знаєш, Фауле? Ти зробив хорошу справу. Заради самого себе. Ти не отримав ні пенні.

Артеміс здивовано глянув.

— Я знаю. Я приголомшений.

Він дивився вниз, складаючи змістовне зауважен­ня, але коли він знову підняв погляд, вулиця була порожня.

— До побачення, мої друзі, — сказав він. — Пі­клуйтеся про Джей-джея.

Артеміс почув гвинт гелікоптера вдалині, коли дійшов до спальні його матері. Він знав, як учинити, але в нього було відчуття, що батько не вимагатиме деталей, як тільки побачить Анджеліну в гарному стані.

Артеміс стискав пальці, будячи в собі хоробрість, а потім увійшов до спальні. Ліжко було порожнє. Його мати сиділа за столиком, розчісуючи волосся.

— О любий Арті, — сказала вона, удаючи жах від свого відображення в дзеркалі. — Подивися на мене. Мені терміново потрібна команда перукарів, негай­но виклич їх з Лондона.

— Ти маєш чудовий вигляд, мамо. Прекрасний. Чудовий.

Анджеліна розчісувала своє довге волосся гребін­цем, прикрашеним перлами, що виблискували з кожним помахом.

— Я погано себе почувала останнім часом, чи не так?

— Так. Ти була хвора. Але зараз тобі краще.

Анджеліна підвелася з пуфа, на якому сиділа, і простягнула руки.

— Йди до мене, мій герою. Обійми свою матір.

Артеміс був щасливий зробити це, почувши її останні слова. В нього промайнула думка. Герой.

Чому вона називала його героєм? Узагалі-то, жертви гіпнозу не пам’ятають нічого зі стертого. Але Батлер пам’ятав те, що Опал зробила йому; він навіть опи­сав це Артемісу. У Шальке теж була стерта пам’ять. А що з матір’ю?

Анджеліна міцно його притиснула.

— Арті, ти так багато зробив. Ти ризикував усім.

Ротори тепер ревли, вікна дрижали. Його батько був удома.

— Я не зробив нічого особливого, мама. Це зро­бив би будь-який син.

Анджеліна гойдала його голову у своїй руці, як в