Читати книгу - "Престиж"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
4 липня 1904
За останні чотири тижні ремісія припинилася, і моя недуга спалахнула з новою силою. Спершу з’явилися багряні рубці, а потім — виразки в роті та горлі. Три тижні тому я осліп на одне око, а за два дні та сама доля спіткала друге. Весь минулий тиждень мій шлунок відмовляється приймати тверду їжу, тож Джулія тричі на день приносить мені негустий бульйон, що дозволяє підтримувати життєдіяльність. Біль є настільки сильним, що я не можу підняти голову з подушки. Лікар навідується до мене двічі на день, але каже, що я заслабкий для перевезення до клініки. Хвороба протікає жахливо — я навіть не здатен описати подробиці. Як пояснює лікар, мій природний імунітет чомусь знизився. Він по секрету сказав Джулії (а вона згодом передала його слова мені), що раптом я знову занедужаю на запалення легенів, мені кінець.
5 липня 1904
Минула ніч була вкрай неприємною, і на світанку я подумав, що доживаю свій останній день на Землі. Проте наближається північ, а я все ще тримаюсь.
Кашель почався ввечері; лікар негайно прийшов. Він порекомендував ванну і холодні обтирання, що принесли певне полегшення. На жаль, я не можу і пальцем поворухнути.
6 липня 1904
Сьогодні, о чверть на третю ранку, моє життя обірвалося внаслідок раптового серцевого спазму, спричиненого нападом кашлю і подальшою внутрішньою кровотечею.
Агонія була тривалою, болісною, відразливою, що завдало глибоких страждань Джулії, дітям і мені самому. Ми всі приголомшені огидним видовищем і дуже засмучені тим, що сталося.
Смерть незбагненним чином переплетена з моїм життям!
Колись я вдався до невинного обману й інсценував власну смерть, аби Джулія могла вважатися вдовою, не даючи приводу для пліток. Під час кожного застосування апарата Тесли (кілька разів на тиждень) мені доводилося помирати й воскресати. Коли відбувся фальшивий похорон Руперта Енджера, я був живий і засвідчив те, що сталося.
Мені часто вдавалося обдурити смерть. Саме тому смерть видавалася мені чимось абстрактним, далеким від реальності. Я вважав її рутинною процедурою, і, хай би як парадоксально це звучало, вірив, що завжди виживатиму.
Тепер, побувавши на смертному ложі, змучений метастазами раку й страшною, нестерпною агонією, я маю зробити цей запис у щоденнику. Середа, 6 липня 1904 року — день моєї смерті.
Нікому не побажаю пережити таке жахіття — бачити те, що бачив я.
Трохи згодом
Запозичив цей прийом у Бордена, тож стверджую, що я — це я або я сам.
Той «я», що пише ці рядки, не є тим «я», який щойно помер.
Тієї фатальної ночі у Лоустофті, коли Борден порушив роботу апарата Тесли, ми розділилися на дві сутності — два Руперта Енджера. Кожен пішов своїм шляхом. Ми возз’єдналися після мого повернення до Колдлоу-Хаус; це трапилося наприкінці березня, коли хвороба ненадовго відступила.
За життя я підтримував ілюзію, ніби я — сам. Поки один із двійників помирав, інший занотовував мої передсмертні роздуми. З 26 березня всі записи в цьому щоденнику зроблені мною.
Кожен із нас — престиж іншого.
Мій мертвий престиж лежить у відкритій труні поверхом нижче й за два дні буде похований у родинному склепі. Я, його живий престиж, продовжую жити.
Я — справжній Руперт Девід Енджер, 14-й граф Колдердейл, чоловік Джулії, батько Едварда, Лідії і Флоренс, шанований власник маєтку Колдлоу-Хаус у графстві Дербішир, Англія.
Завтра я розповім мою історію. Сьогоднішні події засмутили мене, як і всіх домочадців. Я цілком віддався своїй печалі.
7 липня 1904
Відсьогодні починається відлік решти мого життя. На що може сподіватися такий, як я? Нижче викладена моя історія.
І
Я з’явився на цей світ увечері 19 травня 1903 року в порожній ложі театру «Павільйон» у Лоустофті. Моє життя почалося з балансування на дерев’яному поруччі, з якого я відразу злетів спиною вперед. Я гепнувся на підлогу, розкидавши стільці довкола.
Я божеволів від думки, що запала мені в голову попередньої миті: Борден якимось чином пробрався до ложі й підстерігав мене. Звичайно, я помилився! Хапаючись за стільці й намагаючись зорієнтуватися в просторі, я збагнув: хоча Борден примудрився зіпсувати апаратуру, транспортування все ж таки завершилося. І Бордена тут не було.
Промінь прожектора перемістився до ложі й залив її яскравим світлом. Минуло не більше двох чи трьох секунд. Я замислився: чи є шанс урятувати мій номер? Треба залізти назад на поруччя і щось вигадати!
Перевернувшись, я став навпочіпки й збирався дертися вгору. Аж раптом, на мій подив, почув голос зі сцени — хтось наказував опустити завісу. Я подався вперед і глянув униз. Запона невпинно опускалася, але, перш ніж вона приховала від мене сцену, я встиг побачити самого себе — мій престиж, що застиг на місці!
У нижній частині апарата Тесли вбудоване потаємне відділення, куди автоматично провалюється престиж, коли відбувається переміщення. Саме тому моє попереднє тіло — престиж — є невидимим для глядачів, унаслідок чого досягається максимальний ефект.
Цього разу механізм потаємного відділення вочевидь не спрацював через втручання Бордена і мій престиж залишився стояти у всіх на виду!
Я розкинув мізками. Адам Вілсон та Естер перебували за лаштунками, оскільки мали з’ясувати, чому в службовому приміщенні виникла надзвичайна ситуація. Я був живим, повним сил і цілком володів собою. Мені стало ясно, що мій обов’язок — піти за лаштунки й нарешті розібратися з Борденом.
Я вийшов із ложі, проминув коридор і побіг сходами. Проносячись повз одну з білетерок, я зупинився і нетерпляче вигукнув:
— Ви часом не бачили, чи виходив хтось із театру?
Я не очікував, що з мого горла вихопиться хрипле шепотіння!
Витріщившись на мене, жінка заверещала. Я розгублено завмер, оглушений її страшним криком. Очі білетерки вилазили з орбіт; перевівши дух, вона знову заголосила. Я збагнув, що марную свій час, і поклав руку їй на плече, аби делікатно посунути її зі шляху. Моя долоня з легкістю пройшла крізь її плоть!
Жінка розпростерлася на сходинках, стогнучи й тремтячи всім тілом, а я добіг до кінця сходів і натрапив на двері, що вели за лаштунки. Я штовхнув їх і моментально відскочив, відчувши, що мої руки знову проникли крізь деревину. Втім, я не мав часу сушити голову над цим явищем. Мене хвилювало одне — якнайшвидше знайти Бордена.
Повз мене промчав Адам Вілсон, який покинув свій звичний пост позаду апаратури. Він не помітив мене й не почув, коли я покликав його. Я трохи постояв, силкуючись визначити, де, найімовірніше, ховається Борден. Якимось чином він обірвав подачу струму, а це означало, що йому вдалося пролізти під сцену. Ми з Вілсоном приєднали всі дроти до пульта управління, який, за рішенням адміністрації, був нещодавно встановлений у підвалі.
Я знайшов сходи, що вели вниз, але щойно почав спускатися, як зачув шум кроків. Наступної миті з’явився Борден. Мій ворог досі був одягнений у сміховинне селянське вбрання і не встиг зняти грим. Він перестрибував через дві сходинки. Я закляк. Коли нас розділяло не більше п’яти футів, він звів очі, аби подивитися, куди треба йти. І натомість побачив мене! В його погляді читався той самий переляк, що спотворив обличчя білетерки. Борден за інерцією
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Престиж», після закриття браузера.