Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— Хві відпочиває. Ніч була тяжкою, а ранок довгим. Я хочу, щоб вона добре відпочила, перш ніж ми цього вечора повернемося до Цитаделі.

— Як вона це зробила? — з натиском спитав Монео.

— Далебі, Монео! Невже ти втратив усяке почуття обережності?

— Я непокоюся за вас! Ви хоч здогадуєтеся, про що розповідають у місті?

— Я цілком усвідомлюю всі байки.

— Що ви робите?

— Знаєш, Монео, я думаю, що лише древні пантеїсти мали належне уявлення про божества: слабкості смертних у личині безсмертних.

Монео здійняв руки до небес:

— Я бачив їхні міни! — Опустив руки. — За два тижні це розійдеться по всій Імперії.

— Напевно, це потриває трохи довше.

— Якщо ваші вороги потребували єдиної речі, щоб об’єднатися…

— Каляння бога — це древня людська традиція, Монео. Чого я мав би стати винятком?

Монео намагався щось сказати, але не міг видобути й слова. Протупав уздовж краю заглибини, у якій стояв повіз Лето, протупав назад, повернувся на попередню позицію, вдивляючись Лето в обличчя.

— Якщо я маю вам допомогти, то потребую пояснень, — сказав Монео. — Чому ви це робите?

— Емоції.

Губи Монео беззвучно промовили це слово.

— Прокотилися наді мною, коли я вже думав, що вони відійшли назавжди, — промовив Лето. — Які солодкі ці останні кілька ковтків людяності.

— З Хві? Але ж ви, безперечно, не можете…

— Спогадів про емоції ніколи не достатньо, Монео.

— То ви кажете мені, що дозволили собі на…

— Дозволив? Звичайно, ні! Але тринога, на якій гойдається Вічність, складається з тіла, думок та емоцій. Я відчував, що звівся лише до тіла й думок.

— Вона вдалася до якихось чарів, — звинувачувальним тоном сказав Монео.

— Звичайно, що вдалася. І як я їй за це вдячний. Монео, якщо ми, подібно до декого, відкидаємо потребу думок, то втрачаємо сили рефлексії; не можемо визначити, про що сповіщають наші чуття. Якщо відкидаємо тіло, то лишаємо без коліс повіз, яким їдемо. Але якщо ми відкидаємо емоції, то втрачаємо контакт із внутрішнім світом. Саме за емоціями я сумував найбільше.

— Я наполягаю, Владико, щоб ви…

— Ти мене розсердив, Монео. Це емоція.

Лето бачив, як роздратований гнів Монео холоне, гаситься, наче гаряче залізо, занурене в крижану воду. Але все ще було трохи пари.

— Я не за себе турбуюся, Владико. Мої побоювання стосуються насамперед вас, і ви це знаєте.

Лето м’яко відповів:

— Це твоя емоція, Монео, і вона мені дорога.

Монео глибоко, з дрижанням вдихнув. Ніколи раніше він не бачив Бога-Імператора в настрої, що відображав би його емоції. Лето водночас був і задоволеним, і примиреним, якщо тільки Монео правильно його читав. Цілковитої певності не було.

— Це те, що робить життя солодким для живих, — промовив Лето. — Те, що робить його теплим і повним краси. І це те, що я зберіг би, навіть якщо мені в цьому відмовлено.

— То ця Хві Норі…

— Вона виразно нагадала мені Батлеріанський Джигад. Вона — антитеза всього механічного й нелюдського. Як дивно, Монео, що саме іксіани зуміли створити особу, яка так чудово втілює найдорожчі мені риси.

— Я не розумію ваших відсилань до Батлеріанського Джигаду, Владико. Мислячим машинам немає місця в…

— Мішенню Джигаду були не лише машини, а й машинний підхід, — сказав Лето. — Люди встановили ці машини, щоб вони узурпували наше почуття краси, нашу необхідну самість, на підставі якої ми робимо живі судження. Звичайно, машини було знищено.

— Владико, мені однаково не подобається те, що ви вітаєте цю…

— Монео! Хві заспокоює мене самою присутністю. Уперше за століття я не самотній, хіба що вона далеко від мене. Коли б я не мав іншого доказу емоцій, цього б вистачило.

Монео промовчав, виразно зворушений словами про самотність, які вирвалися в Лето. Монео, безперечно, міг зрозуміти брак інтимного любовного спілкування. Його обличчя виразно видало це.

Уперше за довгий час Лето помітив, як Монео постарів.

«Як зненацька це з ними трапляється», — подумав Лето.

Це змусило його зрозуміти, наскільки він турбується за Монео.

«Я не повинен дозволяти собі прив’язаність, але нічим цьому не зараджу… особливо тепер, коли Хві тут».

— З вас сміятимуться і вигадуватимуть непристойні жарти, — сказав Монео.

— Це добре.

— Що в цьому доброго?

— Це щось нове. Нашим завданням завжди було привести нове до стану рівноваги й разом з тим змінити поведінку без придушення виживання.

— Навіть якщо так, як ви зможете це вітати?

— Непристойні жарти? — спитав Лето. — Що є протилежністю непристойності?

Очі Монео розширилися від раптового усвідомлення. Він бачив дію багатьох полюсів — речі пізнаються завдяки їхнім протилежностям.

«Річ вирізняється на тлі, що її визначає, — подумав Лето. — Безперечно, Монео це побачить».

— Це теж небезпечно, — сказав Монео.

«Остаточний вердикт консерватизму!»

Монео не був переконаний. Він глибоко й болісно зітхнув.

«Мушу пам’ятати, що не слід розвіювати їхні сумніви, — подумав Лето. — Це те, чим я підвів Рибомовок на центральній площі. Іксіани ставлять на пошарпаний кінець людських сумнівів. Хві — доказ цього».

З передпокою долинули неспокійні звуки. Лето запечатав вхід від раптового вторгнення.

— Прийшов мій Дункан, — сказав він.

— Мабуть, почув про ваші шлюбні плани.

— Мабуть.

Лето стежив, як Монео змагається з сумнівами, його думки були цілковито прозорими. Цієї миті Монео так точно пасував до свого людського становища, що Лето захотілося його пригорнути.

«Має повний спектр: від сумнівів до довіри, від любові до ненависті… усе! Усі ці дорогі риси, що плодоносять у теплі емоцій, у готовності віддатися Життю».

— Чому Хві погодилася на це? — спитав Монео.

Лето посміхнувся.

«Монео не може сумніватися в мені; мусить сумніватися в інших».

— Визнаю, що це неконвенційний зв’язок. Вона належить до приматів, а я вже не цілком примат.

Монео знову вступив у змагання з речами, які міг лише відчувати, але не висловлювати.

Стежачи за Монео, Лето відчув приплив спостережливої свідомості, процес мислення, що траплявся так рідко, але коли вже траплявся, то з таким яскравим розширенням, що Лето не ворухнувся, аби не викликати збурення потоку.

«Примати мислять і, мислячи, виживають. Під їхнім мисленням приховується річ, що дісталася їм разом із клітинами. Це течія людської турботи за весь вид.