Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Тоді я теж тебе іноді так називатиму...

© Варвара Любомирова

Ми справді стараємося. І хоч серцем я щосекунди рвуся до Бойки, соціалізація мене заспокоює. Можливо, коли я проводила роки й місяці на домашньому навчанні, робота з психологом залишила своєрідний відбиток. Напевно, я надаю цьому надто великого значення. Якщо здоров'я дозволяє, рвуся до людей. Відчуваю вкрай сильну потребу в активній громадській діяльності, в якійсь стійкій, найчастіше лідерській позиції. Бути почутою, помітною, корисною. Винятком був лише період, коли я страждала без Бойки. Але зараз усе інакше. Я виходжу вранці зі своєї кімнати, знаючи, що він зустріне мене біля гуртожитку. Я слухаю лекцію, читаю доповідь на семінарі і вступаю в дискусію на колоквіумі, безперервно тримаючи в думках те, що все це скоро закінчиться, і я побачу Кіра.

Він мій.

Ми не афішуємо наших стосунків. Тобто жодних прилюдних поцілунків, як я й просила. Але коли Бойка з'являється в протилежному кінці коридору, я сама зриваюся і мчу до нього. Він, такий крутий і красивий - найкращий, дивиться тільки на мене! Посміхається в цей момент мені одній! Ловить і міцно притискає. Найвідвертіше, що собі дозволяє - цілує моє волосся.

Моє серце набирає об'ємів і потужності. Витісняючи все, розпирає грудну клітку. Відчуваю його скрізь, у кожному куточку свого організму.

- Я кохаю тебе, - видихаю нашим особливим шепотом безпосередньо Кіру у вухо. Для себе і для нього. Колись же він зможе сказати ці слова. Вірю. І знову для нього, щоб йому було що відбивати: - Я тебе все!

Очі в очі. Тріск блискавок. Вогонь навколо. І рухомі різнокольорові плями замість людей.

Змінюємося. Його губи біля мого вуха. Серце гальмує в очікуванні відповіді. Я прикриваю повіки, насолоджуючись цим приголомшливим моментом.

- І я тебе все.

Кипить адреналін. А радість виривається з горла сміхом.

Відновлюючи зоровий контакт, задоволено трясу стягнутим у хвіст волоссям.

- Усе на світі? - уточнюю вже голосно.

Адже розуміємо тільки ми.

І Бойка підтверджує.

- Усе на світі.

Іноді Кір зривається. Тягне мене в першу-ліпшу вільну аудиторію. Притискає до стіни. Жадібно торкається. Глибоко і жарко цілує. І, звісно ж, кайфую від кожної секунди, що вдається урвати.

- Дай язика, - вимагає Бойка, коли я в якийсь момент починаю дражнитися і не пускати його до свого рота.

Сміюся і мотаю головою, поки не ловить пальцями підборіддя. Задихаюся, коли вривається і нестримано наповнює своєю слиною. Здригаюся і трясуся від задоволення, поки одержимо тремося язиками.

- Поїхали до мене... Хочу тебе, - видихає Бойка між цими дикими поцілунками, які, наперед знаю, перетворять мої губи на розпухлі червоні вареники. Пофіг. - Варя... Хочу тебе трахнути...

- Будь ніжним, будь ласка... - мучу я, зжувавши останнє слово до незрозумілих шиплячих звуків.

- Гаразд... - гарчить, не перестаючи терзати мій рот. Він такий гарячий і голодний. У моєму роті лише його смак. Я п'янію. Я лечу. Тіло пронизують вогняні й колючі хвилі задоволення. - Хочу вставити в тебе вкрай ніжну, найважливішу і чутливу частину свого тіла. Так катить?

- Бойка! - обурююся цілком щиро, але, не стримавшись, одразу ж хихикаю. - Спробуй ще раз, Мауглі.

- Звідки це прізвисько стягнула? - напружується Кір. Стискаючи пальцями моє підборіддя, змушує дивитися в очі. - Із Чарою миєте мені кістки?

- Та вже тобі перемиєш... - закочую очі. Зітхаю надто шумно. - Не хвилюйся, Чарушин нічого поганого про тебе не розповідав. Нічого особистого. Хоча я просила... Він навіть ніколи не говорив, що ти мене кохаєш, - дивлячись на його рот, облизую губи.

Бойка різко видихає і затикає мене долонею. Я знаходжу його божевільні очі і смикаю руку вниз, щоб звільнитися і випалити:

- Ок, втечемо з останньої пари! Я теж хочу тебе кохати!

Він закушує до білизни губи і дивиться на мене, ніби вперше бачить.

- Бойка! Хочу тебе кохати. Так треба говорити! Так! Хочу тебе кохати!

Кір притискається і так міцно мене стискає, що на мить страшно стає. Ось-ось переламає. Значить, і я його... Там усередині ламаю. Це добре. Обіймаю у відповідь. Відчуваю тремтіння. Ловлю удари серця. Слухаю надсадне дихання.

Пару хвилин йдуть, щоб зібратися. А потім ми, взявшись за руки, мчимо на парковку. Життя навколо триває, але в нас своя спринтерська смуга. Дорогою до квартири пальці не розчіплюємо. Безперервно качаємо енергію. В обидва боки. Віддаємо і забираємо.

Уже вдома, притискаючи мене до стіни, Бойка з хрипом видихає:

- Я не вмію так говорити. Але хочу. Дуже хочу... Так само, як ти. Ні. Більше.

Я киваю, даючи знак, що все розумію.

- Покажи, - з тремтінням прошу.

І наші роти волого стикаються. Контакт. Замикання. Шалені іскри.

На фізичному рівні в нас усе виходить. Кір жадібно любить мене, я здебільшого приймаю. Дещо запам'ятовую, відгукуюся інстинктивно, відверто висловлюю своє задоволення. Прагну до вищої точки насолоди, але найсильніше я люблю момент, коли піку досягає Бойка. Місячні закінчилися, контрацептиви працюють, він щоразу кінчає в мене. Вичавлюємо на максимум. По-іншому в нас просто не виходить.