Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

У кімнаті була напівтемрява — цупкі штори все ж не змогли втримати кілька нахабних яскравих променів ранкового сонця. Я ліниво розплющила очі й не змогла стримати посмішку від спогадів про сьогоднішню ніч. На щоках мимоволі виступив рум'янець. Шкірою пробігся табун маленьких мурашок, відчувши, що позаду до мене пригортається гаряче тіло, а на моїй талії спочиває важка татуйована рука. Акуратно, щоб не розбудити Діму, я звільнилася з міцної хватки і постаралася встати з ліжка. Але величезна п'ятірня ривком повернула мене назад.

— Ще рано, спи, — ледь чутно пробурмотів Діма і, цмокнувши мене в маківку, знову шумно засопів. Я мовчки кивнула і влаштувалася на його широких грудях.

Уперше за три роки мені здавалося, що я знову жила. Не існувала в постійній гонці. Не бігла, захекавшись, вирішувати проблеми свої та близьких. Не мучилася від безсоння, бо не знала, що буде завтра. Ні, просто лежала в обіймах Діми і дивилася, як він спокійно спить. Усе інше здавалося зараз таким неважливим. Здавалося, що весь той біль і образа, які гризли мене останнім часом, кудись раптово зникли. Випарувалися. Дозволяючи мені вдихнути на повні груди і просто насолоджуватися моментом. Моментом справжнього щастя і безмежної любові.

Кожен дотик, кожен поцілунок, погляд, шепіт, зізнання... Цієї ночі все було прекрасно і доречно.

Моє поранене серце тремтіло від його ніжності, яка зцілювала. А душа дарувала сильне передчуття, що все буде добре. Тепер уже точно. Мабуть, нам із Дімою судилося бути разом. Через довгих три роки наші почуття спалахнули з новою силою. Ми, як ті давно розкидані пазли, нарешті знайшлися і склалися в єдину картинку. Картинку нашого щасливого майбутнього.

— Я відмовляюся вірити, що в тебе залишилися сили після цієї ночі, — невдоволено буркнув Діма, коли я знову спробувала встати. — Просто витривала секс-машина, а не дівчина. Куди ти так поспішаєш? - не відкриваючи очей, запитав він.

— У душ хочу. Хочу до синочка, я дуже скучила. Сирники хочу приготувати, — швидко зізналася, відчуваючи, як горять мої щоки від його "компліменту". Обернулася, намагаючись позбутися цієї дебільної посмішки. Я підскочила на ноги, але Діма різким рухом потягнув мене назад до себе.

— Давай ще трохи полежимо, — захриплим після сну голосом попросив він. Його пальці ліниво ковзали по моїй розпаленій шкірі. — Потім разом до Єгорки сходимо і поснідаємо. Давно сирників не їв.

— Дім, а що ми будемо робити далі? — мимоволі вирвалося в мене при згадці імені сина. Я не хотіла більше відтягувати цю розмову. Потрібно з'ясувати все і зараз. — Як ми будемо жити? — додала, відчуваючи як затягується мовчазна пауза Діми.

— Ну а що далі? — хмикнув він нарешті. — Усе як у людей: весілля, гості та звичайні сімейні будні...

— Те, як ти заробляєш і живеш...кхм, — я нервово прочистила горло, зустрівшись із його поглядом. Чорнота його очей вабила і лякала одночасно, і я, піднявши руку, ніжно погладила його по вилиці. — Те, що ти робиш, не можна назвати звичайним життям. І безпечним, особливо для дитини.

Діма перехопив мою долоню і, легенько стиснувши, поцілував зап'ястя. Поривчасто видихнув і відповів:

— Я знаю. І я працюю над цим.

— Дуже розгорнута відповідь, — я невдоволено фиркнула. — Дім, я серйозно. Як ти далі бачиш наше майбутнє? Ти вранці біжиш на свої бандитські розбірки, а в обід повертаєшся додому погратися з сином? Ніби нічого й не було. Ми ходимо в гості до твоїх головорізів, виїжджаємо на вихідні на пікнік із ними. Так? Чи я чогось не розумію? — від сухості в горлі пересохло, і я важко ковтнула.

— Злато, ти думаєш, що з криміналу так легко піти? — Діма роздратовано підняв брови. — Можна звільниться як на звичайній роботі і зажити, приспівуючи?

— Чому б і ні? — я розгублено знизала плечима. — Поговори з Цеглиною, поясни йому, що в тебе дитина, що ти хочеш відійти від справ і...

— І? — Діма нахабно перебив мене, піднімаючись на ліктях. — І, немов нічого не було, піти касиром у найближчий супермаркет?

— Та куди хочеш — туди й іди! — я розлютилася, не витримавши його обважнілого погляду. — Мені все одно. Тільки в щось точно безпечне і законне!

Виникла пауза. Занадто важка й непотрібна. Діма пильно дивився на мене, а я, опустивши очі, не знала, які ще аргументи йому навести.

— Вибач, — зітхнула, зрозумівши, наскільки безглузді мої доводи. — Я не знаю..., — похитала головою і затулила долонями обличчя, — ... але нам потрібно що-небудь придумати. Так не можна... Не можна...

У грудях кольнуло. Попередні переживання повернулися з іще більшою силою. Ендорфіни заглушили їх лише на час.

— Злато, — Діма забрав мої руки і, піднявши обличчя за підборіддя, змусив подивитися на нього. — Після весілля я хочу відвести вас за кордон. Тебе, Єгора, Миру. Щоб вам нічого не загрожувало. Я вже й будиночок купив на узбережжі Італії. І документи підготував, поки ти хворіла.

— А ти? — я облизала пересохлі губи, не до кінця розуміючи, про що він говорить. — Ти залишишся тут?

— Залишуся, — Діма окреслив пальцем мої губи й усміхнувся. — Завершу всі справи і теж приїду. Тобі точно не варто ні про що турбуватися.

— Дім..., — я спробувала заперечити, але він заткнув мене поцілунком. Ніжним і вимогливим одночасно, через що всі мої заперечення миттєво випарувалися з голови.

— Злат, просто повір мені, — Діма відсторонився і з придихом додав: — Я обіцяю, що все буде добре. Тільки дай мені трохи часу.