Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

— А ти, Владе, що робитимеш? — Титич таки задав питання, на яке мені не дуже хотілося відповідати. Але його можна було зрозуміти.

— У гості до зелененьких навідаюсь… Цікаво подивитися, як вони влаштувалися. Може, перейму чогось у дизайні та архітектурі.

— Ні!!

Так, дівчата з м'ясним кляпом упоралися і вирішили, що їм уже можна вставити свою думку.

— Ми тебе не відпустимо одного.

— Знаєш, Титичу, я ось тут подумав, — почав повільно. — Поживу ще трохи бобилем. Одному звичніше. Ти, коли Листицю мені сватав, казав: тиха, поступлива, навіть не помітиш, що в хаті хтось з'явився. А вона не тільки норовлива — на кожному кроці мені перечить, то ще й подружкою такою обзавелася. Все, вирішено: забирай дівчат назад…

— Добре, Владе, — дівчина так тихо відповіла, що я ледве почув. — Буде так, як ти скажеш. Але одного я тебе в трясовину не пущу.

— А вона ж має рацію, Владе... — хмикнув Ярополк.

Зрадник. Він що ніколи не чув про чоловічу солідарність? Чи не розуміє, чому я не хочу брати із собою дівчат? Рейнджери, довгохвості, трясця!

— Втонеш… — продовжив староста, не звертаючи уваги на моє посилене підморгування та інші гримаси.

— Це з якої радості?

— Ти потай до гоблінів підібратися хочеш? А іншого обхідного шляху, як через драговину, до лісу немає.

— Ну так що? — я програв, але погодитись із цим ще не міг. — Я на цих болотах виріс.

  — Не на цих, Владе. За п'ять років багато що змінилося. Зливи, паводки... Там, де раніше стежки були протоптані, тепер трясовина. Вночі не пройдеш. А вдень гобліни помітять. Так що господиньки твої, діло кажуть. Даремно сердишся, десятник… І потім, кому як не дівкам, які щороку на болота за ягодами ходять, тобі стежку вказати? Адже не в бій... тільки до місця проведуть. А далі вже сам вирішиш. Що і як...

О, вже не господиньки… Швидко тут у них.

«Ну, чого ти справді впираєшся, як баран перед новими воротами?»

«Це хто?! — я мало не підстрибнув від злості. — Обклали?! Усі розумні, а я один дурень виходить?»

«Виходить… виходить… виходить… Це луна… луна… луна…»

— Що?! — Від такого масованого наїзду, я навіть розгубився трохи.

«Власне, а чого ти дивуєшся, Владиславе Максимовичу? У порожній голові, тільки луні й гуляти, з протягом перегукуючись... Адже Староста діло каже. Ти зрозумій, тут не Земля, а тому звичні закони та традиції не годяться. Чув про свій Статут і чужий монастир?»

— А з Хазяїном я кількох хлопців відправлю. Не хвилюйся… — повторив Титич, вирішивши, що я його не почув. — Головне, сам на рожен не лізь. І ось у цьому дівчата тобі найбільше знадобляться. Будеш їх оберігати і сам обережнішим будеш…