Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Гм… я, що знову витягнув виграшний білет? Дякую, звичайно, але, схоже, на небесах хтось явно шахраює.

— Мої вітання! Чудовий удар!

Не зрозумів? У мене що й фанати з'явилися?

Як і раніше використовуючи ощадний режим, я неквапливо розвернув коня і з подивом побачив поряд з Акселем незнайомих вершників. Саме такими як їх малював Васнєцов. Руських богатирів. Тільки в мене їх тут не троє, а шестеро. Ну і не настільки монументальні. Звичайні воїни-дружинники. Але броня багатша, та коні породистіші, ніж у того ж прапороносця Мала, що ганявся за мною по п'ятах, до самої Західної Гаті.

А той з незнайомців, що приязно посміхався, і зовсім за мене самого не набагато старший. Русявий, рум'янець на всю щоку. І обличчя невиразно знайоме.

— Чудовий удар, — повторив він, не виключаючи білозубої голлівудської посмішки. — Рідко зустрінеш таку тверду руку та майстерне володіння списом. Вдарити точно в стремено… У бою, куди не йшло, а на турнірі навіть я не ризикнув би.

Я мовчав. Мовчали й німці, не менше за мене здивовані несподіваною появою чужинців. Втім, тут не було нічого надприродного. Лише примхи ландшафту. Якщо дорога від Розіттен сюди вела майже навпростець, трохи ховаючись за пагорбом, то саме за гаєм вона круто повертала на схід. І руські витязі опинилися поряд з моїм «станом», лише оминувши перелісок. Непомітно та несподівано. У тому числі для них самих.

Занадто довга пауза ставала неввічливою. Ще трохи й посмішка незнайомця погасне. Отже, треба щось відповісти.

— Дякую, на доброму слові… витязю. Загалом, я в груди цілив…

Дружинники переглянулись і голосно розреготалися. Оцінили, мовляв, жарт.

— Я Лев, син князя Ольгерда Мандрівника. З Білозір'я, — уточнив княжич, про всяк випадок. Розумів, що вотчина його батька не така величезна, щоб бути відомою кожному чужинцю. Яким я був у його очах.

— А мене звуть С… — ще не зовсім відновившись після поєдинку, я згарячу ледь не бовкнув: Степан Олегович. Дякувати Богу, вчасно прикусив язика. А далі вже втрутилася доля.

— Гей! — закричав хрестоносець, шолом якого прикрашали буйволячі роги. Ну, храмовнику, що прийняв целібат, можна. Ніхто насміхатися не стане. На відміну від мого першого противника, говорив він з жахливим акцентом. — Фи хотіти дивитися? Ми не перечити! Але фи не заважати поєтинок! Ja?

От же ж німець-перець-ковбаса... Чого лізеш, куди не просять? Не до тебе гості завітали. Значить, стій, чекай і мовчи. Тим більше, що я ще навіть не спішився, амуніцію не перевірив. Попруги на сідлі не підтягнув.

Княжич, схоже, у ситуацію включився відразу. Мені навіть встрявати не довелося.

— Тевтонець! — гукнув Лев Ольгердович голосно, щоб усім чути було. — Мені почулося, чи ти промовив слово: «поєдинок»?

І поки хрестоносець переварював його слова, він з перебільшеним подивом продовжив:

— Пане, ви або великий воїн, або безумець, якщо самотужки кинули виклик цілому загону храмовників. Ні, я згоден, вояки вони так собі, але все ж таки…. Чи ви таку обітницю дали? Застелити поріг храму десятком орденських плащів?