Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Курс молодої господині проходиш, доню? – іронічно питаю.

—    І тобі добрий вечір, тату! – донька насипає  мені  в мисочку вже готових пухких тільки –но зварених вареників і приправляє сметанкою.

—    Не боїшся, що Ромі  не вистачить? – продовжую колоти. –До речі, де цей підстаркуватий жених?

—    Вистачить. На роботі, - коротко відповідає посміхаючись і закидає до каструлі нову партію вареників.- Я не налаштована сваритися, тату.

—    А я не сваритися. Марш додому, погостювала й досить! – режим «я тато!» ніхто не відміняв. Вирішив, поки Ромич на роботі ( у вихідний! Треба ж який чорт роботящий!), Нінку заберу й нехай вдома сидить. Вдома теж можна вчитися вареники ліпити. Для тата!

—    А я не гостювала, тату! Я тут живу. І збираюсь жити, - ось він революційний Лільчин характер, коли в  Ніні проявився. Але ж і я дечого у носорога навчився – перти напролом, а там подивимося, яку канаву вирив і що з нею робити.

—    На правах кого, доню? Я не дозволяю тобі бути його коханкою!

—    Рома теж собі цього не дозволяє. Охолонь, Серьожа. Я поруч. Пригляну за Ніною, - запевнила мене  Лідія Миколаївна. –Їж варенички, холонуть.

—    Я люблю холодні.

—    Сядь і поговори з донькою. Тільки не тисни. Згадай, яким сам був по молодості, - порадила мама Роми й пішла, залишивши нас удвох.  Сама делікатність. Сів за стола, присунув свої улюблені вареники  й саме з вишнями. Навіть знав,  з якої вишні зірвані ці стиглі червоні соковиті ягоди- у Ромки в кутку над гаражем росте. Разом на ярмарку купували, разом саджали. Три дерева саджали, прийнялося одне,  розрослося, розложило свої гілки на дах гаражу. Збирати ягоди зручно – прямо з даху.

—    Значить додому не повернешся? – прямо спитав, чого кота тягти за хвоста, щоб він верещав?

—    Ні! – категорично так, з викликом у очах.

—    Образилася, бо вигнав?

—    Спочатку – так, тепер –навіть вдячна. Я вже доросла. І хочу будувати своє життя так, як мені потрібно. Мені здавалося, ти мене розумієш.

—    Я усе розумію. Навіть машину спробую. Але не Рому. Він же тобі як батько!

—     А мені й потрібен такий, як батько. Він надійний, па. Дуже надійний. Не  мені тобі розказувати. Хоч колись він тебе підвів?

—    Так, і дуже! – я мав бути категоричним.

—    Та невже? Коли?

—    Поцупив найдорожче. Тебе! Нін, це несерйозно!

—    Серйозно. Я б не жартувала з вашими почуттями: твоїми і Роми.

—    Ну і які плани на найближче майбутнє?

—    Влітку попрацюю в фірмі Роминій. Гідом. Мені це подобається.

—    А далі?

—    Народимо з Ромою дитинку, -блін, я аж вдавився вареником.

—    Яку дитинку?

—    Чи то хлопчика, чи то дівчинку. Тобі онука чи онучку більше хочеться?

—    Він таки затіг тебе у ліжко! Гад! – луснув по столу кулаком і помчав до кімнати Ромича. Я поглядом шукав доказів їхньої близькості, але не знаходив.

—    Не переживай, ми з Ніною живемо тут, -  Лідія Миколаївна розчинила перед моїм носом рожеву гостьову кімнату.  Так,  Нінин ноут на ліжку, розвішані по стільцях речі говорили про те, що вона  саме тут облаштувалася.  – Я пригляну за дівчинкою. Теж проти, щоб до весілля…

—    Якого в біса весілля?   Ви мене всі доконати хочете?  - верещав, як встрелений стрілою у дупу. Чим активніше виколупуєш, тим більше болить.

—    Ти сам над цим гарно працюєш, тато, - приєдналася Ніна зі своїми докорами.

—    Значить, додому не повернешся? – стояв на своєму.

—    Ні, - впевнено захитала головою Ніна.

—    Лідіє Миколаївно,  дізнаюсь, що ваш син до неї хоч пальцем торкнувся, закопаю, ні, в бетон заллю на одній з будівельних ділянок! У мене бетону багато! І об’єктів теж дохрена!  Так йому й передайте!  У ваших же інтересах не допустити цього! – сходив до машини  й приніс банку з малиною.

—    А це  тобі баба Аня передала. Вітаміни. Можеш вареників з малинкою ще Ромі наварити. Він таке любить!  - аж трясло усього  від того, що не досяг бажаного результату. Тікав швидше, щоб не зустрітися з Ромичем, бо кулаки страшенно  свербіли. Уява малювала дикі картинки, як Рома повертається додому, наїдається вареників, а потім, як Лідія Миколаївна засне, забирає Ніну з рожевої кімнати до своєї і…. Ледве  гарну дупу БМВ   не пом’яв від таких думок.  Перед самим домом. Врятувала чудова реакція. Гальма запищали, відро з малиною перевернулося, марлєчка сповзла, ягоди довелося визбирувати. Руки  червоні, біла теніска у патьоках. Коли проходив  поміж бабульок біля під’їзду, то якби ще бензопилу в руках тримав, чотири трупи точно  залишив на лавці. 

—    Вітаю пенсійний пролетаріат! -  у стареньких  дар мовлення  пропав на деякий час, одними поглядами мене провели-просвердлили дірку ( чотири дірки) наскрізь.  А в руках відро колихається, зав’язане зверху  червоною від почавленої  малинки марлєчкою. Картина «Маніяк повертається додому».

—    Серьожа! – Свєта теж злякалася, побачивши мене заляпаного малиновим соком. – Ти до Роми заїздив?

—    Заїздив! – я правда заїздив.

—     Ой! – і сіла  бліда на стільця.

—    Не вбивав я Рому, заспокойся! Я його навіть не бачив. То малина пом’ялася. На ось, візьми, мати передала їсти, але почавилася, то може з цукром перетреш, не знаю, на  що вона годна… Гарно мити треба, по машині трохи повалялася, - зайшов на кухню й пирснув від сміху – на столі вареники…

—    Дай вгадаю, з вишнями? – спитав  спантеличену Свєту.

—    Ага. Як ти любиш! – очами кліпає, нічого не розуміє. А в мене відчуття – змовилися, доконати хочуть.

Розумів, що виглядаю, як придуркуватий самодур, але  зранку подзвонив знайомому оперу Миколі й запропонував «блотну роботу» - стежити за Ромкою.

—    Не зрозумів. Що чи хто між вами пробіг? Така дружба була. Що за таємниці мадридського палацу? – Коля у відставці недавно, проте його невеличка фірма «Пильне око» користується популярністю. Чоловіки стежать за жінками, жінки –за чоловіками,  мами за синами та доньками. Суцільна довіра й порядок.  – Що я маю в результаті всього цього вистежити? Очікувані результати які?