Читати книгу - "Білявки все ще не помирають наодинці, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Як гадаєш, - пожвавішала меркантильна дружина, - якщо я народжу їй онука, чи онучку, вона купить мені норкову шубу?
- Тобі хочеться норкову шубу? – Сумно запитав допитливий чоловік.
- Мабуть, ні, - втупилася в свої пальці Фані. – Мені шкода тваринок. І у мене навіть на зиму було пальто з вовни, а не з хутра, а сумки я завжди купляла з штучної шкіри.
Павло з болем подивився на неї. До нього лише зараз остаточно дійшло те, що тітка Купер зрозуміла вже давно. Його дорогоцінна Фані була дуже нещасною дитиною. Все її життя було нудним та невеселим: лише навчання, робота та жодних веселощів. Вона постійно собі відмовляла у задоволеннях: чи це стосувалося вечірок, чи побачень, чи придбання одягу, чи аксесуарів. І єдине нерозумне бажання, яке вона собі дозволила реалізувати був – він. Павло заприсягнувся самому собі, що зробить усе можливе, щоб його Фані була щасливою решту свого життя.
Не відомо, чи був пан Кестрел родичем Павла, але він точно був родичем тітоньки Квітки. Литовець замовив молодятам номер люкс у дорогому готелі, у найкращій частині Одеси.
- Вдягни якесь зручне взуття, - сказав Павло дружині, - ми трохи прогуляємося.
- Так, мій генерале!
Вони обійшли центральні вулиці та вулички Одеси, включаючи Грецьку та Дерибасівську. Відвідали міський сад, обговорили пам’ятник Помаранчу, пройшлися тещиним мостом і замовили обід на Приморському бульварі. До цього у них виникла невеличка суперечка, коли вони у Воронцовському провулку віднайшли будинок з однією стіною. Павло сказав, що це - цікаво. Фані фиркнула і сказала, що в її рідному місті схожий будинок теж є.
Щодо оперного театру, то їм обом більше подобався той, що з Одеси, але Київський вони обоє палко любили, бо саме біля нього відбулася їхня перша, хоч геть не романтична, зустріч.
Ціни в кафе були захмарні, але Фані вирішила промовчати та не вказувати на це Павлу. Вона боялася, що він вирішить, ніби вона натякає, на те, що вони – бідні. Зрештою, якщо він певен, що зможе оплатити рахунок, то чому б раз у житті і не відчути себе багатою.
Їжа була смачна, але не на аж такі гроші.
- Мені дуже подобаються Одеса та Львів, але ніяк не можу визначитися, хто з них - більше. За архітектурою, все ж таки – Львів.
- Воно й не дивно, - сказала віддана дружина, смакуючи овочевий салат. – Ти любиш історію та ще й католик. А я б, якщо треба було обирати, обрала Одесу, бо її клімат мені більше підходить. Хоча, схоже, я вже й Київ полюбила. Хоча спочатку, він на мене тиснув. А який Нью-Йорк?
- Як на мене, там одне нормальне місце – Центральний парк. Хоча я знаю, людям подобаються усі ці хмарочоси, але у мене вони викликають депресію. Можливо тому, що я виріс у будинку батьків у пригороді. Там є невеличкий парк, тож я радше дитина сільської місцевості, ніж урбаністичної.
- А на Бродвеї ти був?
- Тебе це, мабуть шокує, але – так. Мама любить мюзикли, тому вона мене, а потім нас із Зоєю тягала на вистави.
- Ти так кажеш, ніби це щось жахливе.
- Ну, там різні вистави були. І іноді, мені, знаєш, хотілося посидіти з книжкою, або побалакати із Джанфранко. Це – мій друг дитинства, - відповів Павло на запитальний погляд дружини.
- А ти справді хочеш взяти мене із собою туди?
- Боїшся літати? – Занепокоєно запитав турботливий чоловік. Фані кивнула. – Не бійся, у нас будуть найкращі пілоти та найнадійніший літак. А оце вже цікаво, - додав він задумливо, дивлячись на дорогу, якою рухалися автівки. Фані обернулася та побачила китайський джип.
- Це ті номери? – Запитала вона.
- Так, але я не бігатиму за ними. Щось наші із ними шляхи занадто часто перетинаються. Сподіваюся, до нашого від’їзду, ми більше не натикатимемося на небіжчиків. Якщо ти доїла, то я попрошу рахунок і ми підемо до порту, а потім до парку імені Великого Кобзаря. Там можна буде кинути ще раз монетки до моря.
Пан Кестрел надіслав, на прохання Павла, адресу дорогого нічного клубу. Цього вечора, в ньому була «Дискотека 80-х та 90-х». До розчарування Фані, вона взяла із собою лише одну сукню у стилі минулої епохи – синю із білим поясом. Сукня була іншого відтінку та фасону, ніж та, яку дівчина вдягала на ділову зустріч із покійним Едуардом, але знервована дружина не була певна, що Павлові це буде до вподоби. З якогось дива вона вирішила, що до нічного клубу треба взути босоніжки на високому підборі.
Здається, Павло нічого підозрілого не помітив. Мабуть, він і не пам’ятав, яка сукня була на ній того вечора.
- Я не певна, що хочу йти туди, - пробурмотіла Фані, коли її чоловік зупинив орендований джип біля приміщення нічого клубу. – Не думаю, що я туди «впишуся».
- Ти ніколи не знатимеш напевне, якщо не спробуєш, - відповів пан Сміт. – Але, це я про буденні речі кажу, а не про наркотики, чи щось таке ж не корисне.
- Але ж всі витріщатимуться на мене, а від цього мені стане ще гірше.
- Ніхто на тебе не витріщатиметься, - засміявся підступний чоловік. – Вони робитимусь селфі та викладатимуть їх у своїх соціальних мережах. Бо зараз, як-то кажуть, якщо чогось немає у соцмережах, то його і немає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білявки все ще не помирають наодинці, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА», після закриття браузера.