Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

він був старанним, якщо не аж надміру енергійним чи натхненним, але раптом — коли у 1960-х мотав строк у Парчменській тюрмі за викрадення транспортних засобів — йому явилося видіння з указівкою іти й прославляти Ісуса. Відтоді стосунки між Юджином і рештою сім’ї якось напружилися. Він відмовився надалі бруднити руки тим, що називав диявольським ділом, хоча — як часто, досить уїдливо, зазначала Ґам — від їжі й даху над головою, що бралися від диявола та його роботи, відмовлятися не поспішав.

Цим Юджин не переймався. Він цитував їм Писання, постійно заїдався з бабою й загалом діяв усім на нерви. Як і батько, він був сухий (хоча, на щастя, не вспадкував його жорстоку вдачу); навіть у минулі часи, коли Юджин крав автомобілі й цілу ніч пив, з ним не бувало дуже весело; і хоч він злості не тримав, зуби ні на кого не точив і загалом був достойним чоловіком, своїми повчаннями він задовбував їх усіх до смерті.

— А Юджин тут узагалі що робить? — запитав Денні. — Я думав, він буде на Місії з тим Змієловом.

Фариш розсміявся — неочікуваним, високим реготом.

— Мені здається, Юджин всьо лишив на Лояла, поки ті змії там.

Юджин недарма сумнівався щодо візиту Лояла Різа й інших його мотивів, окрім відродження й християнського братерства, бо цю зустріч зі своєї тюремної камери організував брат Лояла, Долфус. Відколи ще в лютому попереднього Долфусового посильного затри­мали із серйозними підставами, Фаришеву лабораторію не поки­нула жодна партія амфетаміну. Денні запропонував, що сам повезе наркотики в Кентуккі — але Долфус не хотів, щоб хтось заходив на його територію (непідробна тривога для людини за ґратами), та й до того ж навіщо наймати посильного, якщо в нього є малий брат Лоял, який привезе все задарма? Сам Лоял про все це й сном-духом не чув — бо він був побожний і, знаючи наперед про плани, які Долфус затіяв у тюрмі, ніколи б на таке не погодився. Узагалі він їхав на церковний «з’їзд» на сході Теннессі; а в Александрію заїжджав, щоб зробити послугу Долфусу, котрий там мав старого друга Фариша, брат якого (Юджин) потребує допомоги, щоб почати свій шлях у сфері відроджень. Це все, що знав Лоял. Проте, коли — начисто невинний — Лоял вирушить додому в Кентуккі, то разом зі своїми плазунами недоброхіть везтиме кілька надійно запечатаних згортків, які Фариш заховає у двигуні його фургона.

— Я лиш не розумію, — мовив Денні, заглядаючи в сосновий ліс, що темрявою тиснув навколо невеликої закуреної галявини, — нащо вони взагалі проповідують з тими тварюками? Їх хіба не кусають?

— Та весь час, бляха, кусають. — Фариш непривітно смикнув головою. — Іди он Юджина спитай. Він тобі стільки нарозказує, шо сам не захочеш слухати. — Його мотоциклетний черевик щодуху витанцьовував. — Якщо задрочуєш змію і вона тебе не кусає, то точно чудо. А якщо задрочуєш і кусає, то також чудо.

— Нема ніякого чуда в тому, як кусає змія.

— Є, якщо не йти до лікаря, а просто покачатися по підлозі й покликати Ісуса. І вижити.

— Ну, а якщо помреш?

— Знов чудо. Піднісся на Небо через прийняття Ознак.

Денні пирхнув.

— Ну, сука, — сказав він, склавши руки на грудях. — Якщо всюди чуда, то який сенс? — Небо світило ясною блакиттю понад соснами, відбивалося синню в калюжах на землі, а він почувався під кайфом, у нормі й двадцятиоднорічним. Може, заскочить у машину й з’їздить у «Чорні двері» або, може, катнеться на став.

— Якщо зайдуть у той чагар і поперевертають пару каменюк, то ціле кодло чудíв собі знайдуть, — з гіркотою мовив Фариш.

Денні розсміявся й відказав:

— А я тобі так скажу: чудом буде, якщо Юджин в руки змію візьме.

У проповідуваннях Юджина не було нічого особливого, та й попри весь його релігійний запал, вони були навдивовижу безбарвні й дерев’яні. Окрім Кертіса, — який завжди, як приходив, то галопоскачив на самий перед, щоб спасти свою душу — наскільки було відомо Денні, Юджин не навернув ще жодну людину.

— А я щитаю, ти ніколи й не побачиш, як Юджин тримає змію. Він навіть хробака на гачок не насадить. От скажи, братику… — Фариш, не відриваючи погляду від віргінських сосон на краю галявини, різко кивнув, ніби щоб змінити тему, — …шо думаєш про того великого білого гримучника, шо доповз сюда вчора?

Він мав на увазі мет — партію, яку щойно закінчив. Або принаймні Денні думав, що він має на увазі саме це. Іноді було важко зрозуміти, про що Фариш говорить, особливо коли він був умазаний чи п’яний.

— Шо каж’? — Фариш підвів погляд на Денні, трохи судомно, і підморгнув — повіку тіпнуло, майже непомітно.

— Непогано, — обережно відзначив Денні, ніби безтурботно піднімаючи голову, і перевів погляд в інший напрямок, дуже невимушено. Фариш мав схильність до спалахів люті, коли хтось смів неправильно його розуміти, хоч у половині випадків більшість людей поняття не мали, що він верзе.

— Непогано. — Погляд Фариша міг свідчити про будь-що, але тоді він похитав головою. — Чистий порох. Вилетиш від нього, як пробка. Я ніби розум стратив, поки минулого тижня справляв той продукт, шо пахнув йодом. І через вайстпірит його проганяв, і через лікарства від лишаю, через шо хоч, а воно всьо одно таке липке, шо я собі в ніс ледве забиваю. Я тобі, бляха, одно точно скажу, — він пирснув сміхом, знову відкидаючись у кріслі, хапаючись за бильця, ніби готувався до зльоту, — з такої партії, шо би не сказали… — Зненацька він зірвався рівно й закричав: — Я сказав забери ту штуку від мене!

Ляпас, здушений зойк; Денні підскочив і краєм ока побачив, як кошеня кудись полетіло. Кертіс, грудкуваті риси обличчя якого зім’ялися докупи в кривій міні з жалю й страху, втопив собі в око кулак і поквапився за тваринкою. Та була останньою з приплоду — про решту подбали Фаришеві німецькі вівчарки.

—