Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

— Ніякий він не поліцай! Ти ж бачив: пішов з тою польською шльондрою до них. Один із їхнього кодла.

— Правда, та й говорив по-англійськи, — докинув інший голос. — Де ти бачив поліцая, який говорить по-англійськи?

— Все одно треба звідси вшиватися, — квапливо додав перший голос ззаду. — Ти йому тельбухи продірявив, йому гаплик. А це вже вбивство, Гельмуте. Побігли!

Перед очима у Стентона все розпливалося, але він бачив, що молодик, який і далі стояв перед ним, явно вагається. Думає, може, чи не всадити в нього ще одну кулю? Та натомість той лише пробіг мимо. За якусь хвилину тупіт їхніх черевиків стих угорі вулиці.

Стентон залишився сам. Глянув униз, на яскраво-червону пляму, що швидко розповзалася під пальцями. Рана у живіт — це зовсім кепсько. Гірше тільки куля в серце, у хребет або в голову… хоч і не так боляче.

Він спробував зібрати докупи думки, які теж уже почали розпливатися.

Цікаво, до помешкання дістатися, напевне, не вдасться?

Ні, тут без шансів — хіба що смерть від утрати крові на півдорозі.

Може, спробувати повернутися назад, до Рози Люксембург? Вона все ж таки перед ним у боргу.

Може. Але й туди — кількасот метрів, а кров він втрачає дуже швидко. Будь-яка спроба поворушитися цю швидкість тільки збільшить, і то значно.

Найкраще — просто сидіти тут. Затиснути рану і сподіватися на допомогу.

Звіддалік донісся свисток. Постріл, напевне, привернув увагу поліцейських. А може, хтось почув і викликав поліцію.

Тут він подумав про пістолет, який мав при собі. «Ґлок» 2023-го року випуску. Що кажуть тутешні закони про особисту зброю? У Берліні 1914-го на неї потрібен дозвіл? У будь-якому разі, запитання пістолет у нього в кишені неодмінно викличе. Особливо такий — невідомого виробника й абсолютно революційної конструкції.

У більшому ранці, у помешканні, лежать іще два.

Якщо тільки йому пощастить ще коли-небудь там опинитися. Або принаймні дожити до ранку.

Між ногами в нього була решітка водостоку. Він витягнув з кишені «ґлок» і вкинув у заґратовану темряву.

А тоді знепритомнів.

Невдовзі по тому Стентона знайшла поліція. Його тут-таки доправили до навчального шпиталю Берлінер-Бух, де невідкладно прооперували. Йому пощастило. З’ясувалося, що куля шлунок не пробила, а застрягла в черевній порожнині. Студентів пістолет виявився зброєю доволі нікчемною, розрахованою, мабуть, хіба що на пацюків та кролів. Жоден із життєво важливих органів не постраждав. Та все ж рана була серйозна і вимагала вмілого хірургічного втручання. Кулю витягнути вдалося, але крові Стентон утратив дуже багато і сильно ослаб. Імунна система не давала ради. Антибіотиків ще не існувало, і рана неминуче загноїлася.

Якоїсь миті крізь сум’яття переполовинених маренням снів до його свідомості дійшли слова когось із лікарів: «Він помирає».

36

Стентонів стан далі погіршувався, і наступні два тижні він пролежав на шпитальному ліжку буквально за крок від смерті: або просто лежав без пам’яті, або марив. У короткі моменти прояснення бачив навколо лікарів і доглядальниць. Знав, що помирає, і розумів, що йому дають морфій, намагаючись хоч трохи потамувати біль. Мабуть, саме тому в нього такий туман у голові. Йому начебто конче треба було щось тим лікарям сказати, попросити їх дещо принести, але що саме — згадати ніяк не вдавалося. Якраз розплющивши очі в одну із таких-от болісних миттєвостей напівсну-напів’яви, Стентон і побачив біля себе Бернадет Бердетт.

Вона говорила до нього. Говорила, говорила і говорила. А він залюбки слухав її голос, хоч і знав, що це лише сон.

— Ти виборсаєшся, — казала Бернадет, — я певна, ти виборсаєшся…

А ще казала, що залишиться з ним і говоритиме до нього, аж доки він таки виборсається.

Стентон відчував, що його переповнює вдячність. Відчував, що плаче. Плаче уві сні. Цікаво, а де ж Кессі? Чому вона теж не сидить у нього біля ліжка? Чому це йому сниться тільки Бернадет?

Може, лише тому, що балакає та набагато більше…

— Все те жахіття про натовп, який мало не лінчував Розу Люксембург, потрапило у британські газети, — розповідала у Стентонових снах Бернадет, — і особливо їх у всій цій історії зацікавила, звісно, поява таємничого, високого, світловолосого і збіса гожого англійця, який прийшов їй на допомогу, а потім змушений був за свою лицарську поведінку дорого заплатити, бо його підстрелили на вулиці неподалік. Ну, Г’ю, миленький, можеш собі уявити, як я одразу нашорошила вуха, коли це прочитала. Зрештою, хіба ж я не думала постійно про свого таємничого англійця, який поїхав у Берлін, і про те, чи ще коли-небудь його побачу? І, звісно ж, то був ти! Документи були при тобі, коли тебе знайшли, тож ім’я твоє знали, та ще й фото в газетах опублікували, і не одне: те з документів і ще таке зернисте, розмите, де ти стоїш на подіумі біля штаб-квартири СДП. Я просто очам своїм не вірила! Ото ти зажив собі слави!

Розповідь тривала. Почув він її цілу нараз чи частинами, Стентон не знав. Здавалося, чув уже не вперше і знає все це здавна.

— От, така у них була інформація, а проте нічого більше про тебе не розкопали — ні в Берліні, ні в Британії! Ну, нічого ж дивного, правда? З огляду на твій — гм, як би це краще висловитися? — фах. Газети просили зголоситися будь-кого, хто тебе знає. Звісно, насправді я тебе не знаю… ну, хіба що в дуже інтимний спосіб, який навряд чи допоможе тебе пізнати. Крім того, я собі подумала, що, може, й не треба допомагати їм тебе впізнавати, бо ж ти, подивимось правді у вічі… — тут вона стишила голос до хрипкого шепоту, — …шпигун. От, а потім мені спало на думку, що найкраще буде поїхати до тебе самій і подивитися, чи зможу я чимось допомогти. Може, навіть забрати тебе додому. Але боюсь, Г’ю, тобі таки погано і перевозити тебе вони не рекомендують категорично. Ох, я розповідала все це вже разів двадцять… але нічого, розповім іще раз, бо чомусь упевнена, що тобі ця балаканина допомагає…

Стентон нічого не мав проти. Слухати її голос він любив і сподівався, що вона говоритиме й говоритиме, аж доки він помре… зможе тоді податися до Кессі й розповісти їй про свою ірландську приятельку, хоча розповість, звичайно, не все… А проте йому ж треба сказати комусь ще щось… щоб йому дещо принесли… але що саме, згадати не міг, хоч убий.

Тут його свідомість знову перемкнулася на голос Бернадет: та